Мені було шість років, коли я пішла колядувати. Вперше і востаннє. Вчительські діти не ходили колядувати, а якщо й ходили, то підпільно, і то до родичів. Мою старшу сестру Марійку прикривала бабця і вона дотримувалась усіх правил конспірації. А я була мала і, коли мої сусідки-близнючки взяли мене з собою у перший день Різдва на коляду, про це вдома не знали.
Батьки були у школі, а в бабці не треба було питати дозволу. За старшу в нас була сусідська Люба, яка прийшла до баби з дідом із сусіднього села. Вона нас і організувала. Отже, я пішла колядувати з Вірою, Надією і Любов’ю, «Нова радість стала» – така тоді була коляда для найменших.
Я пам’ятаю сонячний день і багато снігу, і як ми ходили попід чужі вікна в Долішньому кінці. Люба була за касира, ми обійшли чимало хат, хоч не всюди нам відчиняли, бо люди порозходились по гостях. Врешті ми дійшли до маленької хатки, де жила самотньо старша жінка. У неї під стелею замість жарівки висіла гасова лампа. Ялинка стояла в зимній кімнаті, що була замість комори, і ми тільки подивились на неї, а далі нас почали пригощати пляцками, різнокольоровими і дуже смачними, і налили у стограмівку малинового сиропу, що трохи перебродив. Влітку малину засипали цукром і вона стояла на підвіконні, зав’язана марлею, до осені. На ліки. І ще нею фарбували масу (крем) до пляцків.
У хаті стояв вазонок небаченої краси, з листям, схожим на барвінок, з витким стеблом, що закручувалось у віночок, і однією квіткою: білою, з багатьма пелюстками, з жовтою серединкою. Її називали у нас «Серце Ісуса». Всередині було щось схоже на молоток і цвяхи. Так мені пояснила та жінка, побачивши мій німий захват. Я любила роздивлятись по хатах образи і килимки з лебедями, замками, оленями. Мабуть, звідси моє захоплення примітивізмом.
Пізніше я дізналась, що то була бабця по татові тих двох близнючок – Віри і Надії. Вона перебувала у конфлікті з родиною невістки, і ніколи не приходила до онуків. Ті прийшли до неї у перший день свят, як ходять до чужих. Вона була дуже бідна і дуже самотня. У якийсь спосіб я це відчула, а тепер розумію, що близнючки вигадали той похід з колядою лише, щоб мати привід відвідати бабцю, стосунки з якою їхня мама не толерувала.
А потім я повернулась додому. Люба тицьнула мені 6 копійок – гонорар за коляду. Чесно чи нечесно вона поділила касу, не знаю. Мене гроші тоді не цікавили зовсім, бо в нас удома вважали, що дітям не треба давати кишенькових грошей. Тато був дуже злий, коли я витрусила з рукавички ті шість копійок, і сказав, щоб я не сміла жебрати і його ганьбити. То було дуже несправедливо з його боку. Ніхто за мене не заступився. Вся радість від коляди в мені погасла. Більше я не ходила колядувати. Ніколи.
А через якийсь час у нас теж з’явилось «Серце Ісуса». Я годинами зазирала всередину квітки і бачила там молоток і цвяшки. Вазонок був точнісінько такий самий, як той, що я бачила в чужій хаті на Різдво.
Тепер я подумала, що та жінка, яка не могла собі дозволити навіть провести електрику до хати, подарувала його мені. Яка була би гарна різдвяна казка! Але то все лише мої фантазії.
Квітка ця називається пасифлора. Я бачила недавно вазонок у квітковій крамниці, але не купила. Не хотіла бачити, як він повільно вмирає і як в’яне квітка. Бо надто часто у мені вбивали віру, надію й любов.
Галина Пагутяк
