Сьогодні у нашій родині велике свято – віншуємо онука Івана! Як летить час! Здається нещодавно носив на руках, співав як колисанку доці «Маруся раз-два-три», а вже понад два десятиліття її на руках (в прямому і переносному сенсі) носить інший. І в них двадцять один рік тому народився наш Ваня, згодом, його сестричка Марійка. Начебто не так давно малий Іванко біг лісовою стежкою, наступаючи мені на п’яти, боязко озирався, казав: «Діду, я би ніколи не зміг, як ти, сам ночувати у хащі». На що я лагідно відповідав – зможеш, як треба буде.
А потім, як спускались з верхів долУ, в колибі за гальбою (хто пива, а хто квасу) тамували спрагу, і ти в 
розмові уточнював корчмарці: «Це не батько, а мій дідо!»
Колись, після відвідин щирої закарпатської гостини у мого цімбора-побратима, ти зізнавався мамі: «Як виросту, як дід і Павло Степанович, питиму текілу».
І ось, Ваню, ти вже дорослий, добігає кінця твоя бакалаврська наука. Вже й на законних підставах можемо почаркуватися за щирою чоловічою розмовою.
З тобою завжди було цікаво. І з часом, на жаль, не такі вже й часті миті нашого спілкування стають все змістовнішими й цікавішими. Вже не треба тебе вести за ручку по життю.
Дяка Богові, і я ще без костура. Хіба, що трекінгові палиці все частіше беру на озброєння у горах. Час невблаганно летить, а ще так кортить багато чого зробити…
Нових вершин, тобі, Ваню, в добру путь, щасливого переможного новоліття!!!
Твій дід
Андрій Михайлик
