Муля працювала на олійниці. Набирала в мішок соняшнику, завдавала собі на плече, несла й кидала в жерло. Тоді поверталася, лягала в насіння й чекала, поки видавить, щоб нести наступний мішок. Літав гіркий пил. У кутках кублилася густа павутина. Муля лежала поверх соняшника в подраній кухвайці, з під-якої виднілася чорна спідниця, а з-під неї – спортивні штани, заправлені у валянки. З картатої товстої хустки стирчало неохайне сиве волосся.
Колись Муля вирятувала таку ж, як сама, робітницю. Та напилася й заснула. У кутку, де варилася картопля, зайнялося якесь ганчір’я й та жінка мало не вчаділа. Муля в той день не працювала, але побачила дим, прибігла й витягла вчаділу за ноги. Надворі розтирала їй обличчя снігом, била по щоках, перевертала, кричала – аж поки та не розплющила очей. Наступного дня звільнили їх обох.
Муля ходила під вікнами контори, куди її вже не пускали, била руками об поли, матюкалася, набирала в пригорщі щебеню з купи, грозилася кинути, але не кидала, а висипала на землю – камінці дрібно шурхотіли між її чорними пальцями, в які навіки в’їлася олія.
Муля дуже любила, коли з нею віталися. Особливо діти. У відповідь на привітання вона лагідно посміхалася, ворушила руками в кишенях, мов шукала чогось, а не зайшовши, зітхала й хрестила дитину вслід. Діти віталися з Мулею рідко. Куди частіше вони з-за парканів, з підвалів, рівчаків та інших схованок кричали на неї образливі слова. Якщо Муля їх чула, то спинялася, і всі, хто хотів бачити, – бачив, що її чорні пальці клякнуть і в них ще дужче в’їдається олія. Світ над Мулею похмурішав, і навіть лілейник, щедро насаджений біля дворів, блякнув, утрачав кольори. Муля не плакала, але ображалася. І та її образа, постоявши якийсь час над тим місцем, куди її кинули, розповзалася по крамничках, і до пам’ятника Леніну, і в квартири – від неї людям ставало душно, але мало хто з них насправді хоч раз просив дітей не дражнити Мулю.
Часто вечорами у дворі через дорогу Муля з подругою Ольгою пили горілку за низеньким столиком і співали незмінне:
Зеленеє листя, білі каштани,
ой, як же сумно, як вечір настане.
Судячи з усього, Мулі насправді було сумно. Може, тому, що вона не могла відмовитись від горілки. А може, тому, що горілку так само пила дочка – непоказна веснянкувата жіночка з рудими зубами. А може, тому, що онук погано вчився в школі й недавно почав красти. Хтозна чому, але Мулин голос сумував так красиво, що й мене огортав сум, і хотілося лікувати Мулю від горілки – копитняком, утопленим цуценям і ще бозна чим. Хотілося розгребти гнидники біля її крихітної хатки, де вони втрьох жили, і насадити там як не білих каштанів із зеленим листям, то хоча б того недолугого лілейника. Іще хотілося злити їй на руки. Але як це зробиш? Тому я тільки вітався з Мулею, дуже чемно, дуже-дуже чемно, як з першою вчителькою. А особливо після того, як дід мені сказав:
– Хароша вона жінка. Бабу колись дуже виручила. Їй же бо, от вона – хароша людина.
А баба закивала й чогось одвернулась.
З того часу мені було ще приємніше казати їй «Добрий день!» і слухати, як у відповідь у неї булькає в грудях, і як вона силкується відповісти, а їй щось не дає. Але я стояв і посміхався до неї, терпляче чекав, поки вона спроможеться на слово. І це, можете мені повірити, один з не так уже й багатьох споминів, од яких мені досі стає тепло і лоскітно.
Муля мала дивну звичку – у день зарплати накупити повну торбу морозива й роздавати дітям біля центрального ставка.
– І тобі на. Бери-бери! Пожелай бабі здоров’я! І тобі хай на здоров’я буде.
Якщо з дітьми були матері, вони воліли одходити подалі, аби не нарватися на подарунок з Мулиних чорних рук. Вони хапали дітей і вели їх, вели, швидко, бозна куди, як від бруду. І я не впевнений, але мені здається, що діти ті багато чого втрачали на ходу – щось таке, що хтозна, чи дасться їм у житті ще раз.
Я не цурався Мулиного морозива. Брав і їв. І байдуже мені було на всі мікроби й хвороби. І жодного разу не захворів. Востаннє я їв її морозиво ранньої осені, у вересні. Привітався, як до вчительки, дочекався, поки вона тремтячими руками дістане з сумки морозиво, прикрите синьо-білою з рожевими літерами серветкою, відходив на два кроки, сідав над водою і їв. Зазвичай Мулине морозиво було дуже смачне, густе й солодке. Але цього разу мені заважав їсти клубок, який підступив до горла, коли я побачив, як вона на мене дивиться. Вона дивилась на мене, мов на якусь тиху радість, яка ніколи не матиме стосунку до неї. Вона дивилась із жалем і погано прихованою надією. На той час її онука вже посадили, а дочка виїхала з селища з черговим хахалем. Подруга Ольга, з якою вони співали, померла від горілки.
Коли я вже доїв морозиво і викинув серветку, підійшли двоє хлопців. Муля їм посміхнулась і дістала з сумки два морозива. Вони взяли, відійшли подалі від стежки і дружно жбурнули гостинці Мулі в спину. Вона дивилася на них, а не на мене. І я знаю, як вона дивилась, бо вербове листя падало в воду, сіріючи на льоту. Сіріли двори й паркани. Веселі собаки сіріли й уже не метляли хвостами. Дві білі плями на її кухвайці теж сіріли й текли кудись униз. Подивитися їй у вічі й сказати щось мені було над силу, а тому я просто схопився на рівні ноги й побіг, і біг доти, доки і ставок, і всі Підварки з вербами щезли з очей.
Востаннє я її бачив узимку. Муля йшла, похитуючись, і ні на кого не дивилась. Безсила брудна сумка билася об ноги й уже точно знала, що в неї ніколи не покладуть сто порцій морозива. Мулині руки ще ворушились – так мимовільно, як зимові гілки, коли з них струшується сніг. А пальці… пальці були вже не чорні. Вони були білі – до мурашок під моєю шкірою. Такі білі, як цвіт каштана в зеленому листі…
Сергій Осока
