В одному з куточків Печерська, на Бастіонній, знайшов собі прихисток імпровізований базарчик. Селяни привозять зранку домашній нехитрий крам — овочі, садовину, мед, розпродують усе це місцевим просто в арці великого красивого дому, та й вертаються увечері до своїх сіл.
Картинка перша
— Купуйте абрикоси, це яготинські.
— Давайте дешевше, я всі заберу.
— Е ні, я й так продам до вечора!
Покупець іде далі, жінка кричить услід:
— Ладно, вертайтесь, хай уже буде дешевше.
Поки товар складають і зважують, розмова конкретнішає: звідки ж саме привезли? Почувши, що з Панфил, покупець розчулився, бо неподалік, у Сулимівці, в нього були родичі, тепер нема до кого їздити, всі померли, а садки там ломляться від достиглих плодів, ех…
— Не треба здачі, — розплачується, забирає абрикоси і йде. Але жінка-продавець наздоганяє й віддає решту. Земляки чи не земляки, а повинно ж буть по-чесному, як домовились.
Картинка друга
Поряд з овочево-фруктовими лоточками важко не помітити геть не схожу на інших фігуру. Це пані ну дууууже поважного віку — мабуть, живе в цьому будинку, а сюди виходить «між люди». Вона скромно й охайно вбрана, сиві кучерики дбайливо викладені на голові, а скроню кокетливо прикрашає червона квітка-заколка. Підходить дівчина, простягає пакетик:
— Тут сарделечки і сир, це для вас я купила, дома потім поїсте…
Бабуся здивовано всміхається, дякує, бере гостинці. Селяни-продавці поглядають схвально і починають нову балачку: кажуть, начебто цю київську бабуню хтось був недавно образив.
— Бабу Катю? Та хто посмів? Я йому, як зустріну, руки поодбиваю! — вигукує один із приїжджих торговців, трохи блаженний на вигляд. Але каже це так щиро й переконливо, що з ним усі погоджуються, бо видно, що чоловік не жартує. Він гладить бабуні руку, дає кілька огірків і йде працювати далі.
Картинка третя
— Мадмуазель, прошу вас, вгостіть сигаретою!
Мадмуазель (віком за п’ятдесят) мовчки простягає майже тверезому дядечкові з ціпком одну цигарку, а той швидко додає:
— Так бог же троїцю любить…
— Це вже ви, дядьку, багато хочете, — привітно, але твердо відповідає.
— Ну, й так добре, подякував… — та й почимчикував у своїх справах далі.
Спільного в цих сюжетах тільки те, що всі вони стались на одному невеликому клаптику землі упродовж десяти хвилин. Мабуть, не варто вишукувати в них таємних сенсів. Але якось все це відбувалось по-людськи, тепло. Як між родичами, хай і далекими. А може, просто здалося?
Ніна Жежера
