Не уявляв, що мріятиму про таке… Хочу в рибний порт на годину… Хочу пройтися пірсом, відчути сморід тука, пахощі свіжої фарби від траулерів, які виходять з ремонту, торкнутися клепок палуби, на які декілька років підряд виливали з кутців рибу. Йтиму попід портовими кранами, зупиняючись, коли стріли проноситимуть палети на верхні поверхи холодильників…
… Відчуватиму пахощі гарячої ґуми та паленої солярки, проходячи залізничними рейками. Погляну з пірса на причальні кранці, подивлюся на брудну воду затоки, яка навіть не виблискує, світячись зеленим, тухнучи під плямами мастила і біліючи баранцями на вітрі.
Усі працюватимуть, усім буде байдуже до мене, окрім водіїв навантажувачів, яким я заважатиму, та пильним вахтовим на трапі, які уважно розглядатимуть мої штани, оцінюючи, скільки з мене можна витрясти…
Я знаю куди йти — на нульовий причал, до стінки якого пришвартовані катери та буксири портофлоту. Вважається, що чоловіки там працюють добу-через троє, але працюють вони на чотирьох роботах, а керівництво робить вигляд, ніби цього не знає. Тому всі там сплять, окрім кухарів.
Я унюхаю звідки пахне свіжоспеченим хлібом, піднімуся на борт сходнями. Звернуся до вахтового матроса, щоб хтось побіг по горілку. Він заведе мене до кубрика, візьме гроші й піде. За хвилину, увійде кок з буханцем білого корабельного хліба та алюмінієвою мискою борщу. Мовчки. Я їстиму. До кубрика загляне гінець, і скаже: «Мій пост чотири, біля брандспойнта по правому борту», якщо то протипожежний катер, або: «Ти матрос, прізвище Клєвцов», якщо то катер портнагляду чи один із буксирів портофлоту. Я кивну, бо я ж їм. Він побіжить по горілку, бо знає як занести пляшки до порту, бо тримати спиртне заборонено.
Попоївши, я ляжу спати на шконці, і мене заколисуватиме вібрація та легкий стукіт допоміжного двигуна. Хлопці у кают-компанії дивитимуться телевізор, а я дріматиму — бо я вдома. Разом з вахтовим зайде перевіряючий у сюртуку з галунами, запитають: «Ти хто?» «Клєвцов», — скажу я. Перевіряючий погляне на вахтового, той кивне на знак згоди, і я знову закемарю.
Я ще спатиму, а телевізора вже вимкнуть, і з кают-компанії почується дзенькіт склянок. «Ходімо», — запросить мене гінець. Я підведуся, вдягну куртку, їм скажу: «Бухайте, мужики. Я — на берег». «Хоч на посошок?!», — здивуються моряки, зрадівши що я собі йду. «Ти взагалі звідки такий крутий?», — запитає хтось. «Та не крутий, — відповім я, — мотиль, з Ванкувера». «Немає такого корабля», — усміхнеться хтось, бо вони знають усі судна в порту, на рейді і на підході. «Зате є таке місто», — відповім я. «Ні фіга, тебе занесло!, — засміються мужики, – а куди підеш?», «До Вашингтона», — відповім. «Роздягнуть тебе там!», — засміються вони. «Я там знаю людей», — «На якому поверсі?» — «На другому», — «А, сімейний!», «Є там подружка», — додам просто. А мужики вже розслабляться, і хтось насмішить, гукнувши: «Не кажи більше нічого! Бо я ображуся, як ти йдеш до моєї дружини!»
І всі сміятимуться. І я разом з ними.
А потім піду. Пішки. Через третю прохідну на тарний завод, а звідти — через Сопку Любові, до Вашингтона. Онде, здалеку помітно, біліють побілені вапном, стіни двох його будівель. Поспішати нема куди. Там мене приймуть завжди.
Володимир Сердюк
