Ексклюзивна хвиля

До проблем целюліту у творчості

Є книжки, які читаються за ніч. Їх читаєш, ніби їси яблуко. Власне, читаєш і їси яблуко, і одне іншому не заважає. Яблуко солодке, чтиво приємне, час минає непомітно. По якомусь часові вже й не згадаєш ні яблуко, ні книжку, хоч сам процес був і приємний, і корисний. Є інші книжки, які читаються довго. Порівняв би їх із дорогими шоколадними цукерками, яскраво упакованими, перев’язаними шовковою, напахченою парфумами, стрічкою; ними смакуєш дозовано, скупими часточками, аби втіха тривала якомога довше, аби лишався післясмак…

Так я читав невелику за обсягом «Прогулянку» Роберта Вальзера. Нещасного Вальзера, який, власне, і помер на прогулянці в перший день Різдва 1956 року; упав на сніг обмеженої території психіатричного закладу і більше не підвівся… Так я читав, скажімо, Фрідріха Ніцше, з його магічними, співзвучними мені, хоч і не до кінця усвідомленими, розмірковуваннями, де Ніцше свій внутрішній філософський космос вкладає у вуста Заратустри…

Ці книжки (і не тільки) я міг би прочитати не за ніч, а за півночі. Натомість читав місяцями! Я втішався, «ковтав» пожадливо кожну нову сторінку і спинявся, повертався на кілька аркушів назад, до вже прочитаного, туди, де мій масний столярський олівець синього кольору полишав слід під рядками, що найбільше мене захопили чи вразили…

… На титулі нової книжки Ярослава Ороса «Чиненик», що з’явилася наприкінці минулого року у чернівецькому видавництві «Букрек», автограф — осінній. Відторік, ще з місяця вересня, аж дотепер, після Різдва, читаю її і нарешті подужав. Це абсолютно не значить, що за аналогією ставлю ідеолога українського арійства Ярослава Ороса врівень з тими ж Ніцше або Вальзером. Це тільки значить, що Орос у своїй новій і кардинально іншій, ніж всі його попередні, книжці мені близький і цікавий, і мій синій столярський олівець не тільки попідкреслював рядки, а й полишив захопливі чи не дуже репліки на берегах паперових сторінок.

Новий роман Ярослава Ороса — річ автобіографічна. І, напевно, тим найбільш приваблива. Принаймні мені. За стрункою постаттю гірського легіня Ольгерда Переяславця, за його моральними поневіряннями в комуністичному «заповіднику» і неймовірними житейськими пригодами — зі студентством, батярством, газетярством, письменством, мольфарством — ностальгічно пізнаю і власні, плутані сліди, що губляться у тому осоружному, але такому прекрасному часі, бо ми там були молоді…

Факультет журналістики столичного університету з друзями-спудеями та викладачами, закарпатське містечко з райгазетою «Шлях Ілліча», друкарська машинка з аркушем паперу, де набрано великими літерами назву майбутньої книжки — «Таїна захмарених гір», а до того всього ще й руса молодиця Нуця, що йде в полонину на салаш-стоянку до вівчарів, але уздріла на звивистому груні Ольгерда, файного челядника, і бере його з собою, і ось вже її пес дивиться скляними очима і не второпає, що відбувається з газдинею, яка немов щаслива, але так верещить під Ольгердом…

А в райцентрі метикуватий кореспондент «Шляху Ілліча» має Юстину Арпадіївну, дружину тамтешнього військового комісара, підполковника Анічкіна, і їхні таємні зустрічі у фельдшерсько-акушерському пункті – то окрема «пісня» до віночка народних сороміцьких коломийок…

Але… «Сів Ольгерд за нотатки. А воно — не пишеться. Пишеться, та не те. Пустопорожні рядки виводить на папері. Слів багато, а не ворушаться. Мертворожденні. Впираються начебто в жерло печі, спалахують, займаються полум’ям та не гріють. Сируваті. Жужіль… Зіжмакав і спалив щойно написане…»

«Чиненик» із канвою соковитої, динамічної, художньої оповіді набирає сюжетного розвитку, темпу, руху, експозиції, зав’язки, абзаци, немов хмарки на небі, пливуть до кульмінації і… Як каже Степан Колесник, «раптом, вдруг, нєожиданно» автор, ніби експериментатор-коханець, бере та дочасно уриває шалений, пристрасний акт… Він або ненавмисно, або з розмаху і свідомо руйнує всю архітектоніку, структуру художнього твору. Захопливий і таємничо-звабливий з перших сторінок роман, мов за помахом чарівної палички, обертається нараз на якусь пісну історико-полемічну белетристику, на документальну есеїстику… Автор забуває зопалу про сексуально невдоволену любаску, ставить трикрапку в життєписі свого буремного житія… Натомість навіщось вдається до плутаних та недоречних розмірковувань про Дажбога, Ісуса Христа, Леоніда Брежнєва, Миколу Амосова і авіаконструктора Олега Антонова, Володимира Щербицького і Леоніда Кравчука, припасовує до них без особливої мотивації Василя Стуса, Григорія Кочура з Миколою Лукашем, який грав у шахи на гроші в Шевченківському парку… Не забуває принагідно згадати про ректорів, на яких, вважає автор, не щастило університетові святого Володимира. Почав з Михайла Максимовича, якому Тарас Шевченко ніби то наставив роги (?!), згадав ректора Швеця, який писав своє прізвище супроти українського правопису без м’якого знака у кінці, а Максим Рильський з того приводу зауважив про два винятки: «поц» і «Швец».., ректор Скопенко був – «грубіян і самодур»… І такого – на сотню дорогоцінних паперових сторінок!

Все це цікаво і навіть повчально тим, хто не читає книжок, хто випадково потрапляє на пікантні і давно пережовані подробиці з життя знаменитих, але яким боком воно тулиться до Ольгерда Переяславця, симпатичного легіня, яким автор уже встиг захопити і зачарувати, а потім кинув його, самотнього, серед запахущих божих полонин на чиненику (мощеній, гірській дорозі – авт.), захопившись просторікуваннями ні про що? Де, власне, образ Переяславця, де характер головного героя? Що він шукає поміж жінками, книжками, релігіями, політикою? Ким він, зрештою, є – письмаком і джмеликом, що сідає на живі квітки чи графоманом і нерозбірливим гультіпакою? Відповіді нема. Ольгерд Переяславець загубився у документалістиці…

Звісно, дружба Ярослава Ороса з дививожним і непоцінованим за життя поетом Станіславом Вишенським чи Василем Рубаном, застілля з Миколою Воробйовим чи прогулянки з Борисом Олійником і щедрі його пригощання, коли вже сам не пив, але любив дивитися, як іншим п’ється – вартують дорого, і про те гріх не написати, бо то ексклюзивно і безцінно. Як, зрештою, цікаво і важливо з перших вуст почути про Валерія Шевчука, який писав закриту рецензію на рукопис першої книжки Ярослава Ороса і «зарубав» її. А потім, років за три, у журналі «Сучасність» з’явилася його повість «Початок жаху», яка вельми перегукувалася з авторським задумом Оросових «Заповітів білих горватів»…

Але все це для іншої, окремішньої книжки. Там органічно почувалися б і Євген Гуцало, і Станіслав Тельнюк, і Володимир Даниленко, і десятки інших знакових постатей української літератури, з якими автору пощастило знатися і спілкуватися…

… Чудовий американський письменник Томас Вулф приносив колись до видавництва «Чарльз Скрібнерз санс» рукопис об’ємом у три чемодани. Редактор видавництва Максвелл Перкінс примушував автора — допомагаючи йому в редагуванні — скоротити текст до «одного чемодана». Він не наполягав на «обрізанні», але вмів переконати, аби книжка до читача потрапила у найліпшому вигляді, аби вона читалась і продавалась. Не знаю, чому досвідчений редактор чернівецького видавництва «Букрек» (і «Чиненика» зокрема) Микола Максимець не наполіг, не зміг чи не забажав узяти на себе роль Максвелла Перкінса, але, як на мене, принаймні «один чемодан» рукопису в «Чиненику» був таки зайвим.

Леонід Ісаченко, «ГРІНЧЕНКО-інформ»

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.