Кілька років тому я спостерігала себе згори…
Відчуття легкості, повної свободи, звільнення від пристрастей та всезнання…
А до того – мить якось неймовірно розтягнулась: удар, як у сповільненому кадрі, мої слова чи то вголос, чи подумки: «Спаси і сохрани», центрифуга, два велетні, що ніби витягують мене з якогось потоку, докладаючи чималих зусиль…
Моє питання не до них: «А мама залишиться з нами?» (ніби я знала, що, власне, ми «залишимось»).
Пауза, відповідь: «так».
Розлите біле світло, і я в ньому — така легка, майже невагома.
Тепер я згори бачу цю місцевість у крихітному форматі, за якусь мить все це потроху починає збільшуватись.
Аж ось, верхівки дерев, я розпростерта на землі, осторонь наша автівка, мій чоловік бігає довкола, ніби щось шукаючи. Розумію: він шукає мене, і не бачить, бо я з іншого боку.
У мене думки якісь плутані.
Невже це сон? Але судячи з відчуттів — не страшний, бо мені класно, легко. Як осяяння, прийшло розуміння безглуздості, зайвості багатьох ситуацій, речей.., повне звільнення від будь-яких претензій на щось.
Тим часом чоловік мене знайшов.
Від того несамовитого крику: «Каринна, девочка моя!» (запам’ятала, «все-таки кохає») я з переляку відкрила очі та побачила його вже унизу.
Від болю відключилась знову.
Коли прийшла до тями, не могла зрозуміти: я ще «тут», чи вже «там». А мій Алекс хотів мене підняти, десь нести, слава Богу, добрі люди порадили цього не робити, бо «доламав» би.
І знову — провалля.
Головне – я знала: мама з нами. Від нестерпного болю – перехід у легкість, я так думаю, це Вищий милував. І я вже розуміла, що невагомість мені не потрібна, бо вдома діти. Коли приходила до свідомості — просила «швидку». Ще сподівалась, що ці чарівники вміють тамувати біль.
Приїхали. Біль не вгамували, але запевнили, що ходитиму, арґументом цьому, виявляється, є чутливість пальців рук. Лежачи в калюжі крові, спитала суто по-жіночому: «Як я виглядаю?»
— Ти красуня, — сказали жінки/жінка (психолог), бо в очах двоїлось. «Ха! Я все стерплю», — вирішила тоді для себе. Пізніше, був розпач від болю. «Накачають» ліками – шугаю в просторінь, стеля «плаває»… Скоріш за все, нейрохірурги самі не знають, який ефект спричиняє поєднання ліків. За кілька днів експериментів від багатьох пігулок я відмовилась. Почала читати молитву. Допомогло…
Тепер у примарній гонитві за зіркою раптом прийшло тверде осяяння: навіщо зайві клопоти? Намагаюсь позбутися пустого, непевного. В житті є багато цікавіших та вартісніших речей.
Каринна Сардарян
