Сусід Сашко про*бав уже 5-й велік.
Я саме вирішила малу покатати на вулиці, а він і каже:
— У мене тоже був… Горний… Скоростєй дох*я, тоість, багато. Літав як ангел. Міг би даже в Золотоношу долетіть.
— А шо ж сталося?
— Жизнь, понімаєш, тяжола сталася. Кароче, встрітив я Сірьогу, ну, поздоровались, таке-сяке. Просинаюсь, б*ядь, веліка нема, а Сірьога в Пирятині.
— Так ти шо, без веліка?
— Нє, я потом якийсь дєцкий намутив. Ну, от якось рішили силосу спи*дить. П’яні були — страшне, сині як ті проліски. Так велік і поламався. І силос той про*бали… Загубили. А потом я получив гроші за пай і купив веліка, і рішив його обмить чуть-чуть… Просинаюсь в Сірьоги в Пирятині, жо*а болить, а веліка нема. Так оце і хожу пішки. Но це для здоров’я полєзно. Вобщим — пока. Пішов я, на*уй.
***
А це мусила виїхати в магазин.
Треба було 200 грам гвоздків і пива до них. По дорозі трапився Сашко. Стояв і замріяно тримався за траву. Ну, як стояв?…
Стояв він уже не дуже, але за траву тримався крепко, на всяк випадок об’їхала його по лівій обочині.
Їду назад, а Сашко замріяно і щасливо спить прямо посеред дороги. От прямісінько по умовній розділовій полосі нашої вузенької вулички ліг і спить. Та так солодко, мов гріхів ніяких за ним сто років не водилося. Спить мов покупаний, ручки під щічку підібгав, слинка на асфальт котиться, колінця підігнув, аж укрить його схотілося.
Але я була за кермом, додому лишалося 200 метрів, у машині — чоловік, діти, пляшка пива і 200 грам гвоздків «шісятка».
Посигналила. Сашко привідкрив праве око, зиркнув, іще щасливіше посміхнувся і продовжив спать.
Чоловік вирішив його слєгка потурбувати.
— Саша, вставай, пішли я тебе додому доведу.
— Тю, а я шо не дома?
— Ну, ще трошки ні.
— Понаїжжали б*яді, не дають людям жить нормально. Я в себе дома.
— Та я не протів, Саша, але ти зараз посеред дороги лежиш і машині якось проїхать нада.
— Рома, це шо, ти?
— Я.
— Рома, а я оце ішов і трохи приліг. Наморився – пи*дець. Ліг і заснув, случайно, тіки нікому не кажи.
— Не скажу. Саша, пішли вже. Давай, я поможу.
— Ой, та х*лі тут іти? Он, бачиш, пищики (кущі), так я там і засну трошки.
— Може, давай я тебе додому доведу?
— А я устявся?
— Ні.
— А. Ну, тоді веди. Тіки нікому не кажи. Нас же ніхто не бачив?
Рома озирнувся на нас, на сусіда, який із жінкою визирав із-за забора. І сказав:
— Та, ні, хто б нас тут побачив?!
***
По поводу Сашкових веліків.
Уточнила у мами їхню історію, мать була кратка, як і всякий талант. «Ну, якісь пропив, а якісь протой… ну загубив».
Під час мого допиту, вдалося узнать, шо в предприніматєльском угарі один велік було виміняно на айфон… ігрушечний, з батарейками пальчиковими, він грав дві мелодії і китайську варіацію пєсні «пазвані мнє, пазвані». Звонив до мами і казав; «Хеллоу френдз». А ще один велік втопився в Чумгаку, але Сашко сердиться і каже, шо в Сулі, но де він ту Сулу бачив? Га?
Татуся Бо
