У перший день Старого Нового року мене розбудив телефонний дзвінок з Італії. Дзвонила Марина з Анкони, яка долучилася до запланованого мною Всесвітнього фестивалю української літератури. А потім прийшов лист із Чикаго, і я сприйняв це як добрий новорічний символ.
Я заїхав у невелику квіткову крамничку і купив вазона «Чоловіче Щастя» з червоними 
сердечками, сподіваючись, що в цьому році у мене буде все добре.
А коли стемніло, вирушив за місто до засніженого котеджу, де мене вже чекали. Місто було запорошене снігом, і автомобіль пробуксовував у заметах. Світлофори підморгували, як чоловіки, натякаючи на мою вечірню поїздку.
Сніг — субстанція, яка заспокоює. Я відчував, як проникає він у мене і припорошує суєту і фальшиві ілюзії, якими я жив у старому році, доки одного разу вони не розлетілись на дрібні скельця, як ненароком розбита красива ялинкова іграшка.
В будинку мене чекали вогонь у комині, святкова вечеря і уважний погляд великих очей, у яких загадково мерехтіли відблиски згаслого Василевого дня.
Володимир Даниленко
