Років п’ять тому на чернігівському центральному базарі розговорились були якось з одним білорусом середнього віку. Спокійний, врівноважений, розсудливий чоловік. Розповів, що живе в Гомелі, мешкає у скромному приватний будиночку, має торговий бізнес.
— А що за бізнес?, — цікавлюся.
– В кількох селах поруч з Гомелем відкрив приватні дрібні крамнички та й торгую, а крам везу звідси, з Чернігова, і на хліб з маслом вистачає…
Судячи з того, що в руках у нього був чіп запуску двигуна «Фольксваген-Туарег», — справді не бідує. Зайшлося, звісно ж, про політику. І ось, що він тоді сказав. Вимовляв слова не поспіхом, розважливо, з почуттям такту, але те однак не погамовувало його менторського тону і співчуття та жалю до мене, українця.
— У вас тут справді і вільніше дихається, і якось аж ніби світліше, — признавався, — але ж – безлад скрізь, нема ніде порядку. Ці ваші революції… Чого ви тими повстаннями домоглися? Хіба війни з Росією? А ваші президенти і прем’єри, що мінялись, ніби рукавички, ті лазаренки-януковичі, які накрали мільярдів та повтікали… Між всім цим вашим гармидером і нашим бацькой, над яким ви смієтеся, і який справді стає схожим на пізнього Брежнєва, я все ж обираю бацьку… Між демократією, якої ви тут нареволюціонували, і бацьковим узурпаторством, як я його особисто відчуваю на власній шкурі — обираю узурпаторство…
Я не сперечався. Бо не спонукав його ні до тієї дражливої теми, ні до жодних порівнянь чи узагальнень. Наша спонтанна коротка розмова – була цілковито з його ініціативи. Мені здалося, він тоді намагався переконувати бог зна в чому не мене, випадкового співрозмовника, а найперше себе самого.
Вже за день я й забув про нього.
В пам’яті лишилось тільки те, що звати його Петро, бо, ніби між іншим, кинув, що він «теж Петро, як і ваш Порошенко», навішавши за компанію і чинному тоді українському президентові жмуток «реп’яхів», а я знову мовчав, бо з його вуст лилася гірка правда…
І ось тепер, по тих роках, читаю свіжу хроніку, де йдеться, що на мешканця Гомеля відкрито кримінальну справу, який виліпив «політичного» сніговика, дуже схожого чорними вусами 
на бацьку Лукашенку, ще й підписав: «Жіве Беларусь». Снігова баба за день-другий спливла водою, ніби її й не було. Але! Пильний сусіда з тієї снігової «політичної» баби встиг зробити світлину і передати «куда слєдуєт»!
Наступного дня у приватному помешканні чоловіка, як сніг на голову, з’явився дільничний міліціонер. Він показав фото сніговика, як доказ і вручив заскоченому білорусові адміністративний протокол. Юристи пояснюють: далі буде арешт…
Я одразу пригадав Петра з Гомеля.
А раптом то якраз до нього міліціонер приходив?! Певно, недарма він тоді, ще п’ять років тому переймався і намагався увірувати, що їхній бацька не такий, що він «правильний», хороший…
І сніговики, і узурпатори не беруться ні звідки. Вони «ліпляться» нашими ж руками, нашою душею, розумом чи безголів’ям. Єдине: узурпатори, на відміну від сніговиків, самі не тануть…
Леонід Ісаченко, «ГРІНЧЕНКО-інформ»
