Ми любимо, щоб хата була скраю. Так більше місця орати і сіяти. І так зручніше стріляти, коли раптом якась орда. Бо ми скраю і ми вдома. Тому й готові. Ми любимо глину. Бо з глини земля, наша хата і ми самі. Бо це – Божий матеріал. І наш. Ми любимо, щоб у хаті було тісно. Щоб душа гріла душу. Тому, що ми люди давнього роду, який зберегли і який береже нас. І тому ми кажемо: хижа не тісна, коли челядь не збісна.
Ми любимо, щоб у хаті були повні скрині й комори. Бо ми люди доброжитності та благоденствія. Нам не треба чужого, але й свого не віддамо. Ми любимо, щоби під сволоком було місце для образів. Бо ми люди серця. Хата не церква, але вона пристанище нашого духа, нашої материзни, нашої мови, нашої правди. І це є кровно-родинний сволок нації, що злютовує воєдино мертвих, живих і ще не народжених на цій землі.
Ми любимо холод, бо він нас учить любити тепло в своїй хаті. У нас поки що чужий газ і багато чого ще чужого в голові, на язиці, в кабінетах, церквах і телевізорах. І холодні чужі вітри дмуть із усіх боків, але попри це нам тепло в своїй хаті. Бо вона своя. І ми за віки нагріли цей простір.
Ми любимо бути вдома. Бо ми люди Дому, а не Вітру. Поки ти вдома, хата не впаде, не згорить і не запліснявіє. І де б ми не були вимушено в світі – ми Дома. Бо свій дім, свою хату ми, як Божі равлики, вічно носимо з собою. І тому ми вічні.
Мирослав Дочинець
Із книги
«Світло семи днів. Маленькі історії для душі»
