Наші йдуть. І не обов’язково із життя. Якось просто і непомітно зникають цілі типажі. Люди з рисами совісті на обличчі. Ті, хто розуміє значення слова «вульгарність». Хто встає, коли до кімнати входить пані. Хто скаже наступний рядок вірша, коли ти продекламуєш перший.
Хто у суперечці дає говорити іншому. З ким можна заговоритись про книги і пропустити свою зупинку. Хто ніяк не може перейти з тобою на “ти” і постійно збивається на “ви”, а не навпаки. Хто може тебе познайомити з тими, з ким ти завжди мріяв познайомитися.
Хто знав тих, із ким тобі познайомитися вже не судилося. Хто не вміє говорити про гроші. Кого хочеться обійняти через слово. Хто гарний у старості, нажитій внутрішньою красою.
Наші йдуть, залишаються їхні.
Олег Батлук
