Наварив кальмарів і сам їх їм. Теща відмовилася визнавати кальмари за їжу категорично. А для мене смак кальмарів — це смак мого вісімнадцятирічного віку…
Не смак скислої браги, не смак власної крові, яка потрапляє в очі і заливає рот, не смак тушкованої яловичини з Улан-Уде, не смак китайської качки, законсервованої ще під час Другої світової війни, яку ми запивали пивом «77» із Сайгону, «Santory Whiskey» з Японії та «Johnny Walker», яке хтось припер із Шотландії.
Навіть не смак густого португальського «Portu», який я теж пам’ятаю, але вже не люблю.
Дивовижним 1974-тим роком мені повіяло від смаку молоденьких білих кальмарів, яких я маю, аж десять штук. І на які не претендує навіть теща. Вони нагадали мені тих кальмарів, яких ми ловили на саморобні вудки та саморобні гачки у затоці Посьєта.
Добре ще, що теща не знає — дужче за смак кальмарів мені подобається смак трепангів, які вже взагалі не схожі на їжу для європейця. Але тут вони не водяться.
Володимир Сердюк
