Невидані сторінки

З Чернігова повідомили, що не стало журналіста і військового Олега Яновського-Шпака… Коли два роки тому ми готували книжку «Україна: журналісти на передовій», я запропонував Олегові подати його розповідь до збірки. Він, як завжди іронічний, відмовився – не на часі, мовляв, та й який з нього оповідач – можливо, якось потім, після війни…

У мене залишилися ті його листи, де замість знаків розділу часто смайлики. Тепер – і вони спогади…

«Слава Україні! Пане Юрію, я Вам щиро вдячний за пропозицію! Якщо Шпак не йде до журфаку КДУ, то КДУ йде до Шпака (я 79-го року, після армії хотів поступати, до Червоного університета на історичний факультет, а мені сказали: “Йдіть на журфак, там конкурсу ніякого”
А писати не вмів (бо ліньки було) В результаті, після 20 років акторства, доля все ж таки винесла ще 20 років журналістики в силу різних, для мене дивних причин
Думаю, що тоді в приймальній комісії дівчатка-провидиці сиділи Втім, це жарти. А якщо серйозно, то я б і радий Вам чимось, допомогти але… Життя – сволота Після 15 років у чернігівському “Гарті” я не то що перейшов – перебіг до журналу “Військо України”.
За три роки вісім ротацій на усіх напрямках у складі мобільних прес-груп МОУ – і наука: не пиши зайвого. Ні номеру частин, ні прізвищ, ні позивних, ні де що було І ця наука сидить в мені й досі. Чернігівський Молодіжний театр просив мене написати п’єсу про АТО, а я не зміг Повірте, це має відстоятися Коли в Адвдівці проснинаєшься від того, що тихо, а в тиловому Чернігові спросоння від звуків громовиці під ліжко за автоматом лізеш…
Які тут можуть бути спогади Але 5 томів публікацій ми таки видали. Щоправда, в мене жодного не залишилося, все розлетілося, мов гарячі пиріжки Так, це моя проблема – багатослів’я Найголовніше – у мене, на жаль, після фронту зір так впав, що це я Вам пишу навіть не двома пальцями, а одним носом Намагаючись виправляти “очепятки”, тому так довго й не відповідав… Але бувало й гірше, “а то и с пулеметом”
Щодо заслуг? Та які там заслуги… Ну, двічі кращий журналіст друкованих ЗМІ (найдорожча була першою, бо була неофіційною, а від колег-журналюг), кілька грамот від начальника Управління комунікацій та преси МОУ Чернобая, медаль “За оборону Маріуполя”… І 300 гривень до пенсії за УБД Не це ж головне. Головне, що я на цій гребаній пенсії нидію Тому і дякую Вам за пропозицію. Тільки ставте конкретні запитання, а не як цивільні писарчуки задають: “Ну, як діла?” Тільки не треба про мене. До речі (от розбедили душу), як Вам така тема: в АТО\ООС, та й досі, було три найстаріших старигана-журналіста за віком: Кінгсфатер, Жмурко… ну і я, найстаріший, 59-го року От про перших двох я б романи писав! Бо побратими!
…А Вас не турбує, що я у “Війську України” вів рубрику “Сміємося, бо сміємо!” ? Я не вмію серйозно писати… Якщо я розпишу, як я із Жмурком вперше у поїзді на Констянтинівку познайомився, і як я потім з ним донецькими багнюками лазив, вас же закриють А про своїх колеги знають краще за мене Я ж лише працівник ЗСУ, а всі мої побратими – менше майора не було Добже, якщо не згадаю, то вигадаю (Про те, як я за декого в “Народку” і на сайт МОУ писав, згадувати треба?
… Холеро ясна, що я пишу… Ось що значить втратити нюх на слово Не “багнюкою лазили”, а “під обстрілами багнюкою лазили…” Бо ще подумаєте, що то ми не протверезвіли Петрович був хитрішим, він резинові чоботи зарані взув А я у берцях, в одному ніж, у другому диктофон… Диктофон довелося потім новий купувати…»