Йду додому. Трохи засмиканий. Дзвінок. Номер невідомий.
— Добрий дєнь, Руслан.
— Добрий день і вам.
— Вас бєскпакоіт нєзавісімая журналістка Ксєнія.
— Ще й такі є?
— Я хочу задать вам пару вапросов па Чєрнобилю, только можна папрасіть вас атвічать парускі?
— Я не послуговуюся мовою окупантів.
— Что?
— Ви глуха чи придурюєтесь?
— Но ви же панімаєтє?
— Розумію. Однак не спілкуюся. Це принципова позиція.
— Панімаєтє, вашли атвєти услишат нє толька на Украінє, а і за єйо прідєламі, гдє нє панімают украінскій.
— В мене немає жодних сенсів для людей, які живуть поза межами України і, не розуміючи українську, розуміють російську.
— Нє поняла.
— Щоб ви розуміли: треба казати в Україні, а не на.
— Что?
— Бувайте, Ксєнія. І не забувайте, хто *уйло.
Кинула трубку.
Руслан Горовий
