Щовечора сліпну, вдивляючись у захід. Котрий тиждень до Геліоса ані приступу: котрий тиджень люто жене свій пал і верга у плавильню. Сонце не влягається за пруг мирною стомою, а очманіло шубовськає у пекельну магму, розбризкуючи доокола палючі патьоки. Охкає пуща стогоном пугача, нестямний фен шуга між вітластих маківок сосон, спиваючи скупу вечорову флегму. Зі східного обрію кіптяво-сірий пасаман, омана хмари. Навіть небо марить дощем.
Це вже рефлекс: вдосвіта, о 4.30 — одночасна ранкова гімнастика і водні процедури: поливання грядок, саду, квітників. Це у Ліни «птиця бузок п’є воду з карафи».
На нашій древлянській Шестисотії цей процес докраю збаналізовано: все суще з квітом, зелом і плодом, з коренем і кроною жлуктить воду прямісінько з поливального шланга. Плямкаючи, форкаючи, булькаючи, млосно зітхаючи, похлинаючись, вергаючи воду назовні, щоб тут-таки пожадливо глитнути її пересохлими вустами.
Палахтить схід, заграва розповзається небом і щуляться, нітяться, нидіють від неї крони й маківки, стебла й квіт.
Завершую водне причастя, а там, де починав, уже сухо, мов у черіні. Чути, як ужалено звивається коріння, хапаючи останні живильні кралі. «Ой дощів мені б треба, дощів, а не поту».
Валерій Ясиновський
