Більше, ніж 70 років тому з’явилася на світ книга американського письменника Реймонда Дугласа (Рея) Бредбері (1920-2012) «451 градус за Фаренгейтом». Бредбері – класик наукової фантастики. Ним написано чимало повістей та романів, безліч оповідань. Найбільш відомі «Марсіанські хроніки» (1950) та частково автобіографічна повість «Кульбабове вино» (1957).
Але роман «451 градус за Фаренгейтом» — найголовніший твір письменника. Публікація відбулася в 1953 році. У 1966 році роман вперше екранізували. Цей роман – класична антиутопія, яка входить до четвірки найсильніших антиутопій світу: «Ми» Євгена Замятіна (1920 р.), «Прекрасний новий світ» Олдоса Гакслі (1932 р.) та «1984» Джорджа Орвелла (1948 р).
І хоча за часом написання роман Бредбері останній у цій четвірці і по суті повторює інші антиутопії, але в чомусь він є унікальним і неповторним та більш оптимістичнішим, ніж романи Замятіна, Гакслі та Орвелла.
Усю четвірку романів поєднує те, що вони малюють майбутнє як тоталітарну систему, в якій невелика купка «обраних» панує над рештою світу. І панування спирається не тільки (і навіть не стільки) на фізичну силу чи капітал, який дозволяє експлуатувати незаможних. Воно здійснюється за допомогою перетворення людини на скотоподібну істоту (або біоробота). І саме один із методів такої переробки людини міститься в самій назві роману – «451 градус за Фаренгейтом».
В епіграфі роману йдеться про те, що температура займання паперу 451° F (233° C). Тобто, дається підказка для розкриття таємниці назви твору. У романі показано суспільство, у якому людина знищується через знищення (спалення) «старих», тобто надруковані на папері книг. Читання і навіть зберігання більшої частини книг, створених у попередні століття, є злочином. Під підозру потрапляють люди, які здатні критично мислити. Оскільки така їхня здатність наводить на підозру, що вони читали та продовжують читати «шкідливі» книги. Іноді спалюються не тільки книги, а й домівки, в яких вони були знайдені, а їх власники опиняються за ґратами чи оголошуються божевільним. Подібно, як і у Орвелла в романі «1984» співробітники Міністерства правди займаються знищенням старих слів та конструюванням новомовника.
Переважну частину людей перетворено на «атоми», – вони втратили зв’язок з іншими людьми (навіть близькими), з природою, з історією та попередніми поколіннями, інтелектуальною та духовною спадщиною людства. Люди просто йдуть на роботу або з роботи, ніколи не говорять про те, що вони думають чи відчувають, розмовляючи лише про безглузде і порожнє, захоплюються матеріальними цінностями.
Вдома вони оточують себе телевізійними моніторами (щось на кшталт тих «телеекранів», про які йдеться у романі Орвелла «1984»), які транслюють їм примітивні передачі та нескінченні порожні серіали. Іноді телевізійні монітори бувають розміром із цілу стіну. Їх так і називають: «телестіни». Зважаючи на все, такі технічні засоби забезпечують людям інтерактивне спілкування, вони можуть спілкуватися з іншими власниками моніторів. Одна з героїнь роману Мілдред (дружина головного героя роману Ґайя Монтеґа) майже цілодобово знаходиться в кімнаті, три стіни якої є телевізійними екранами. Вона живе в цьому штучному світі і мріє про те, щоб і останню вільну стіну також перетворити на телеекран і таким чином остаточно і повністю піти у віртуальний світ. Вийти з цієї «другої реальності» Мілдред і подібні до неї вже не хочуть.
До речі, дуже вдалий образ «добровільної самоізоляції» та добровільної відмови від свободи і нагадує світ інших антиутопій. Наприклад, в «1984» Джорджа Орвелла чи «Прекрасний 
новий світ» Олдоса Гакслі, люди майбутнього занурені в «другу реальність» за допомогою телемоніторів, розваг і наркотиків.
Бредбері, як і багато інших знаменитих фантастів, передбачив появу низки найважливіших технічних новинок, які серйозно змінюють життя людини. Крім телевізійних моніторів, які дуже нагадують сучасні рідкокристальні екрани, телевізори у Бредбері показують зображення «у кольорі та об’ємі». Крім того, у романі згадуються телевізори-передавачі, за допомогою яких люди можуть спілкуватися між собою на відстані. Герої роману носять в вусі радіоприймачі-втулки. Є у Бредбері аналоги й сучасних мобільних телефонів.
Також у романі ми читаємо про машини, що сильно нагадують сучасні банкомати; користувачі цих пристроїв мають 24-годинний доступ до своїх грошей. Нарешті люди перебувають під «електронним ковпаком» відеоспостереження. Дуже нагадує роман Орвелла “1984”, в якому численні щити попереджають: “Великий Брат стежить за тобою”. «Благополучна», на перший погляд, держава в романі Бредбері знаходиться на порозі тотальної руйнівної війни. Знов-таки тут можна побачити паралелі з іншими антиутопіями.
Наприклад, у романі Замятіна «Ми» показано суспільство Єдиної Держави, в якій протягом багатьох століть була повна стабільність. Єдина Держава керувалася особою, яку всі називали «Благодійником». І ось, несподівано з’являється група бунтівників, які проголосували проти переобрання Благодійника (щорічні вибори традиційно були суто ритуальним дійством, на кшталт головного загальнодержавного свята). І у Єдиній Державі починається безлад.
У романі Гакслі також іноді виникають «дисиденти», але їх висилають у віддалені території, де вони перебувають в ізоляції від «цивілізованого» суспільства. У романі Орвелла «дисидентів» вираховує «поліція думок», їх заарештовують, відправляють у катівні Міністерства Кохання, катують, «перевиховують», а потім вбивають. Тобто, якою би «ідеальною» не була майбутня держава, в ній завжди з’являються «дисиденти».
Є вони і у Бредбері. Насамперед, це головний герой роману — Ґай Монтеґ. Його професія «пожежник», але він не гасить вогонь, а професійно займається спаленням книг. Спочатку він упевнений, що виконує суспільно корисну роботу, є «охоронцем спокою» в суспільстві, знищуючи «шкідливі» книги. Але його ніколи не залишають сумніви та питання. Наприклад, він підозрює, що колись пожежники займалися протилежною справою: не підпалюванням та спаленням, а гасінням пожеж.
У романі важливе місце посідає 17-річна дівчина – Кларісса Маклеллан. Ґай Монтеґ знайомиться з нею і спілкуючись з подивом бачить, що вона людина з зовсім іншого світу – її вважають дивною через захоплення природою, бажанням говорити про почуття, думки і просто про життя. Кларісса трагічно гине, але за короткий термін спілкування з Монтеґом вона встигає посіяти в душі насіння сумніву в правоті того, що він робить.
Один із героїв роману так відгукується про загиблу дівчину з нестандартним мисленням: «Її цікавило не те, як робиться щось, а навіщо і чому. А подібна допитливість небезпечна…
Для бідолахи краще те, що вона померла».
Критиком системи виявляється ще один герой роману – професор Фабер. Він розумний, освічений, мудрий. Він багато розповідає Монтеґу про історію, цивілізацію, книги. Серед усього різноманіття книг професор ставить понад усе Вічну книгу – Біблію (про яку Монтеґу до цього не було відомо). Врешті решт, Ґай Монтеґ приєднується до тієї частини спільноти, яка зберігає рядки літературних творів в своїх головах (вони бояться зберігати друковані книги, оскільки вони можуть видати розташування повстанців) до тих пір, поки тиранія не буде знищена, а літературна культура не буде відтворена.
Кожен з них утримує у власній пам’яті якийсь видатний літературний твір. Монтеґ тримає в пам’яті кілька уривків з біблійних книг — Екклезіаста та Одкровення Іоанна Богослова.
Сергій Чаплигін
