Віддавна знаю і віддавна забуваю про те, що знання — фікція. Знання наукові ще сяк-так, проте й вони поверхові: беручи до рук мобільник, ми (не всі, але що це міняє?) поняття не маємо, які саме закономірності кодування і зчитки інформації підкоряються і служать нам упродовж розмов з такими самими ідіотами, як кожен із нас?
Цікаво, що й усвідомлення цього не робить нас розумнішими. Надто коли тямиш, що самЕ шукає серед електронних послуг шмаркач, чого потребує окуляристе дівча, чим зайнятий імпозантний бородань, втуплений в піддключений до інтернету екран?
Океанічність тиражованої мисленнєвої глупоти вражає. А ще більше вражає індустрія удоскналення і множення багаторівневого духовного убожества, що зроджує дедалі більшу переконаність в неминучості всецивілізаційного дефолту.
Напріч технологізоване людство рано чи пізно здичавіє, що не означає — повернеться в добу неоліту. Просто перестане думати, відчувати бодай так, як теперішні ми. Мас-медіа, мас-культ, поп-арт, як переходова стадія мистецького роздуховлення гомо-сапієнса, переведуть усі сприймацькі реакції в режим не природно-тілесної, а всього лиш мізкової аналітики.
Мені закортіло про це подумати докладніше ще уранці, коли в капцях і кімнатних лахах я вибіг надвір, аби поставити машину на звільнене місце навпроти балкона.
Моя ясочка (живої вже нема і, очевидно, не буде) мене, коли я її бачу, відчуває. Я її — теж. Дитинно, радо. Той самий інгридієнт дитинності змигнув у тілі, коли я перетяв двір і впав на припалісадникову лавку. Разом зі словом «зимно».
Сніг, сніжки, сірувато-чорні небеса, зльодовілий вітер, задубілі руки не пригадалися, а злилися з тямою дня як вічності, де я чувся і був усім згаданим. І відкритим до світу, не запханого всього лиш у думку.
Текст як контекст — то не видумка, а живореальність повносилої художньої бутності. Не стану тривожити полчища банальностей теоретико-літературного походження й вишколу, які обліплюють плоть, дух і душу письма з певністю, що можуть все у ньому пояснити.
На жаль — не все.
Або майже нічого. Те саме стосується наукових викладок про життя-буття матерії, мільйони проектів якої стали здійсненними і стануть здійсненними не завдячуючи інституціальному про них знанню. Воно лиш на дрібочку мудріше від знання дубово-експлутаційного.
Людство, що длубається в нинішніх і майбутніх смартфонах, людство-комп’ютер і людство гранично онауковлене — то цивілізаційний спам. Йому не зимно, йому не сумно, воно не трагедійне.
А з тим — і нещасливе.
Це, звісно, не так. Але й так. Щорік більше так.
Григорій Штонь
