Культура

У «Слові Просвіти», за столом Тичини…

Раніше, схоже, було легше. Запраглося журналістики – поніс дописа у газету, там його літпрацівники розглянули, якщо тема актуальні – опрацювали (чи й переписали) і – у світ. А ти собі чекаєш. Сподобається читачам – дописуєш іще щось, на правах позаштатного автора. А не сподобається – не велика біда: топчи стежку до іншої редакції: газет же багато.

Де тепер ці газети-журнали, які колись так опікувалися позаштатною автурою, отими робітничо-селянськими, юними, студентськими дописувачами-кореспондентами? В архівах преси.

Побували в редакції газети «Слово Просвіти»: ану ж станеться таке диво, що хтось із нас, грінченківців, колись триматиме її на своєму творчому плечі, як Атлант небо. Нині в газети свій Атлант. Чи то пак – славна каріатида. Але про неї трішки згодом.

Це знайомство у мене викликало теплу ностальгію. Наче знову ввійшла у наш шкільний клас літератури, зі стінами кольору перестиглого персика, з вистояним у сонних книжках повітрям, що мерехтить проти вікна променистою сивиною, а за вікном – неодмінно весна… Гортаю підручник (теж персикового кольору) , читаю про поета, що починав з газетної редакції, обставленої неодмінно в отаких тонах.

Це тепло спогадів так м’яко огортає, що брови не одразу смикаються до лоба, коли бачу, де саме знайшла осідок редакція. Підворітня. В центрі Києва. У дальньому закутні якісь бебехи, очевидно добро безхатьків, самих господарів не видно. Антуражненько, що й казати…

Заходимо всередину «прапрадіда житлового фонду» і у мене відбирає мову: нарешті! Знайшла те, що по-справжньому вражає! Ліфт. Не повірила б, що такі ще десь є у Києві. Невже працює?! Запевняють, що катає. Але ми не ризикуємо, йдемо пішки.

За вхідними дверима на шостому поверсі – передпокій, схожий на кімнату в моїй шкільній бібліотеці. А сама редакція на вигляд затишна. Ошатна кімната, багато дрібничок. Глиняні фігурки, схожі на дитячі… Зустрічає господиня, та, що нині тримає на своїх плечах відому українську газету. Журналістка, письменниця, Шевченківська лауреатка Любов Голота.

На стінах мистецькі твори: мальвані, писані, ткані. Любов Василівна не без гордощів розповідає про кожен. Чую знайоме прізвище Юрія Іллєнка і незнайомі: художниця Баринова, килимар Ганжа…

Душно. А пані Люба демонструє скромну колекцію камінчиків, показує публікацію про них в одному глянцевому журналі. І зізнається, що вона любить торкатися до справжніх самородків.

Не дуже віриться, що редакція помирає, як запевняє пані редактор. Осідок у центрі міста, кабінет не має і натяку на вбогість. Щоправда, сам колектив редакції можна порахувати на пальцях однієї руки: через безгрошів’я довелося істотно скоротити штат.

… Перебираємося в інший зал – просторіший. Це вже територія Товариства «Просвіта». Стіни завішано картинами, суворі темні тони, багато дерева. І довгий стіл. Монументальний.

Вибач, ліфте, тепер у мене нове захоплення. Про цей стіл можна писати окремо. Етюд, розвідку, оду. Масивний, у теплих барвах дешевого молочного шоколаду: коричневий із сіруватим. Любов Василівна перехоплює наші захоплені погляди, усміхається. І додає емоцій:
– Цей стіл належав Павлові Тичині.

«Шкода, що не мені», – відверто жалкую я, а сама крадькома (чи, може, й ні) обмацую стільницю – гладеньку, теплу на доторк. «Тичино, якщо він справді твій – дай мені натхнення».

Любов Василівна розповідає. Розлого, багато. Про кризу національного радіо, зменшення радіоточок на селі, про занепад і вимирання українських газет… Втім, уселяє надію: людство колись-таки повернеться до газет, бо вони «є істиним вмістилищем для довічного зберігання… ». Можливо, так воно й буде. А, може, й ні, бо для когось, як відомо, навіть у вині істина.

Любов Голота захоплюється сучасною молоддю. Каже, що ми нині розумніші, аніж вони у наш вік. Кортить посперечатися, але не буду: очевидно аналізуємо це з різних точок відліку.

Любов Василівна зізнається: «Слову Просвіти» дуже бракує молодої крові. Хоча, схоже, у їхнього видання – «особлива група крові», при якій нині важко знайти донора. То що ж лишається – самим собі «полегшувати страждання» та «повільно помирати»?

На цій невеселій ноті прощаємося. Знову чудуюся раритетному ліфту, навіть ступаю на його підлогу, але кабіну чомусь починає розтрясати. І я завбачливо ретируюся. У видання на шостому поверсі і в тамтешнього ліфта є таки щось спільне.

А на вулиці біле небо і холодний вітер. Класична осінь. В підземному переході на Майдані Незалежності чути сопілку. Слухаю її, вона мене тривожить, і я ніби знову в персиковому класі, з підручниками у персикових паліткурках, читаю про поетів, що тільки-но починають свій шлях у редакціях, де стіни кабінетів оббиті дубом…

А хочеться вільного пресового розквіту – повноводого та повнокровного. Єдине, хіба би – зі столом Тичини…

Олександра Артасевич,
студентка Інституту журналістики
Київського університету імені Бориса Грінченка,
«ГРІНЧЕНКО-інформ»

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.