Коли я був школярем, у нашому дворі жила дівчина Оксана — чорнява, красива, трохи повненька.
Вона подобалась багатьом хлопцям, та й мені теж.
Але я не ризикував залицятися, боячись отримати відкоша.
Тому ми спілкувалися рідко і дружньо…
Сто років минуло…
Навесні я заїхав на кілька годин до матері в Кам’янець-Подільський.
Вибіг за хлібом, аж хтось мене кличе з вікна чорного джипа.
Дивлюсь — та сама Оксана з моєї юності…
«Життя склалося! – каже. — У мене донька, хороший чоловік, бізнес…»
П’ять хвилин погомоніли та й розбіглися.
А десь через місяць мати зателефонувала і сказала, що Оксана раптово померла…
Сьогодні Оксана побувала у моєму сні — зовсім фрагментарно, на мить. Але думаю про неї весь ранок…
Сергій Пантюк
