Помер український письменник Василь Рубан.
Колись, дуже давно, 1989-го року, того року я закінчив університет і тільки почав працювати в редакції газети «Молодь України», він прийшов до нас, у відділ літератури і мистецтва, так він тоді називався, приніс рукопис книги своїх мемуарів. Це були спогади про його перебування в російському таборі для політв’язнів та про його примусове перебування в психлікарні – «каральна психіатрія».
Пропозиції чернігівського обласного товариства «Просвіта» з порогу, тобто з початку роботи, було відкинуто на Х з’їзді Всеукраїнського Товариства “Просвіта” імені Т.Шевченка.
Не було практично і звіту голови ВУТ “Просвіта” Павла Мовчана, бо ниття та плачі аж до того, що нема українського кіно (в той час, коли воно голосно починає про себе заявляти — певно, відкинули у Держкіно якесь намагання п. Мовчана отримати фінансування) — не можна назвати звітом про роботу. Як і перелік добрих справ просвітян в областях, бо керівництво ВУТ «Просвіта» до того не причетне.
Погода сьогодні співзвучна з моїм настроєм: у цей день три роки тому полинула у Вічність наша Матуся.
Вона прийшла до мене уві сні – усміхнена й лагідна, наче хотіла нагадати, що завжди залишається з нами. Та ми й справді навіть на недосяжній відстані відчуваємо Її тепло, любов, турботу й переживання за нас…
Хто там каже, що час – найкращий лікар?! Насправді він тільки перетворює гострий біль на хронічний…
Коли я був школярем, у нашому дворі жила дівчина Оксана — чорнява, красива, трохи повненька.
Вона подобалась багатьом хлопцям, та й мені теж.
Але я не ризикував залицятися, боячись отримати відкоша.
Тому ми спілкувалися рідко і дружньо…
Швидкоплинність часу найгостріше відчуваєш не так в дорослішанні дітей, як в ментальному стані відомих політиків, які випали з обойми.
Ще якісь 5 років тому він пояснював мені в ефірі найтонші нюанси змін до Конституції, був експертом в найскладніших юридичних питаннях, віртуозно грав словами і смислами, блискуче маніпулював, вміло вкручував у розмову партійні тези, іронізував, іскрився, гарно пахнув, сяяв доглянутою сивиною, навіть читав мені потім вірші у гримерці…
В 90-х роках, як відомо, був дефіцит на все, навіть на електричні лампочки.
Отож в обідню пору я вистояв чергу за цими приладами для освітлення і з радістю приніс їх на роботу.
Ще не встиг намилуватися, як заходить до кабінету поет Микола Холодний. І відразу спрямував свій погляд на стіл: мовляв, дай одну, бо вже місяць лапочка не горить у коридорчику…
