На Позняках спостерігаю «масову українофонію». Але усе з якимись гниличками. От мати наказує двом синам 5 й 7 років: «Сидіть отут, чекайте мене».
Поки сумирно чекають, покусюючи морозиво, старший гомонить по-українській, а молодший — по-московській.
З якого дива?
Принаймні в одній родині діти якось говорять суголосно.
От мати садовить коло мене руденького хлопця років 10-ти:
— Постав отут, тіки дивись обережно.
— Ма, а пачему «осторожно»? — безтолково перепитує, ще й з моментальним перекладом.
З якого дива?
Це ж так легко — повторити за мамою останнє слово. Як вимовила вона.
Ну, з дітьми ще можна зрозуміти. На будь-якому дитячому майданчику русскоязичні діти говорять голосніше й безапеляційніше, «калібруючи» недопечених ровесників-українців. І вони це несуть у родину.
Але це не все.
Київ, далеко просунувшись у публічному звучанні української мови, все ж уперто не бере на себе барву «україноязичного». Через отаку «мерехтливу» поведінку батьків зокрема.
Здається, батьки просто не хочуть на себе брати відповідальності за послідовну й осмислену українофонію. Тому постійно удають хаос, мінливість, нетривкість й варіативність у мовному виборі.
І ці, суто психологічні установки, накладаються саме на дітей. Діти ніби «опція аполітичності» — на ґрунті мови. Така собі страховка: вчасно схилитися — до українофонії чи москвофонії. За зовнішніх обставин.
Одне слово, таких ніколи не депортуєш із Києва за мовною ознакою.
Хто вони?
Русскоязичні, «бендери»?
Недоторканні. Ніякі. Отстантьте…
Ростислав Мартинюк
