Тій третині нас, хто й нині нестримно сочиться гірким слизом по СеРеСеРу. Кому й досі ніжно залоскочують його чутливі рецептори спірітуальні випари комунальних кухонь, кого зігрівають куфайки і кирзаки, чию згагу все ще тамує «целєбельна газіровка» з автоматів, кому бракує радянського щастя «діставати по блату» і грубого мазохізму поголовних черг, які тодішні гострослови пошепки звали «соціалістічєскім подходом к прілавку».
Тим, хто збирався йти «походом гідним» на столичний Майдан, до щирого цілування викривленорізьких флешмобнутих автоматів тієї-таки «совгазіровки» і до святобливого нюхання гнилої тліні з совлотків «морожєноє». Усім «уніжєнним і оскорбльонним» ще й «проклятьєм заклеймьонним», усьому миру хронічних «голодних і рабов».
Тобі, «о роде суєтний…»
«Наш прапор не знищиш —
Він вічно живе:
Ти глянеш у небо блакитне —
В нім сонце ясне;
Ти глянеш на обрій
В степу, у жнива —
Цей прапор без краю
Розкинули небо й земля.
Єднати нам жовте з блакитним
Невільно — «провина тяжка»,
Та кинь лише поруч тих кольорів квіти —
Наш прапор в очах ожива.
Його полонили, стоптали ногами,
Дьогтем брехні облили,
Давно би спалили, та сили немає
Спалити того, що в огні не горить.
Наш прапор — це прапор народу,
Що з віку не гнобив других,
Він чистий, як небо прозоре,
Загарбникам лютим його не зганьбить».
Цей вірш написало 15-літнє дівча. І за нього «імєнєм Союза Совєтскіх Соціалістіческіх Рєспублік» отримало 10 років страшних іркутських таборів. «Тоненьке, тендітне, аж світиться», — згадує і цю дитину, і її вірш легендарна дисидентка, багаторічна бранка сталінського ГУЛАГУ Оксана Мешко.
Цю дитину звали Ганнуся. Чи вижила вона у цих катюжних холодинах — невідомо.
Але вірш її пережив нові репресії, вже за брєжнєвського «развітого соціалізма з чєловєчєскім ліцом», 1972 року. «Вилучили в мене цей вірш Ганнусі, невільниці сталінських таборів, — пише Оксана Мешко. — За нього мене допитував слідчий: хто автор, коли написаний, чий почерк тощо».
Тож, третино нас, коли битимеш поклони на сиру тінь від палки ковбаси по 2.40 за кеге, най на тебе дмухне пронизливий іркутський тундровий вітер і пропече до кісток щирий погляд невинної страстотерпиці Ганнусі.
… Мо’, дочекаємося того дня, коли цей вірш підхоплять сотні банерів, білбордів, людські хори. «От де, люде, наша слава!..» Слава Нації!
Валерій Ясиновський
