Вже коли вийшов у метро на «Театральній», то зрозумів, що побачити парад на Хрещатику буде складно. Станція виявилася щільно заповненою людьми, і всі чотири ескалатори працювали тільки на підйом. А коли вийшов з-під землі, то тротуари вздовж Хрещатика були обліплені людьми.
Жінки з віночками. Багато людей у вишиванках. Тату з національними орнаментами на руках і ногах. Футболки з тризубами і написами «Україна». І всюди українські прапори. Прапори замість накидок на плечах, на шиї, на рюкзаках, маленькі прапорці в руках. У двох такс, які чоловік привів на парад, жовто-сині стрічки прив’язані до нашийників. Діти на плечах у батьків, дівчата на плечах у хлопців, невдоволений вгодований кіт – на руках у дебелої жінки, схожої на штовхальницю ядра.
Парад не починається. Напруга наростає.
– Он! Он! Вертольот! – кричить хлопчик на плечах батька.
Всі кидаються зі сходів, парапетів і облюбованих для спостереження місць і задирають голови до неба. Від Бесарабського ринку щось летить. Темне і кругле. Та незабаром усі бачать, що це гельова кулька.
Крізь сміх почувся звук волинки, яка грала «Козацький марш». І тоді пролунала різка команда – і військові колони зарухалися. Спочатку пройшли коробки солдатів української армії, а потім – армій НАТО. А тоді в небі з’явилися гелікоптери і літаки. Вони вилітали з-за будинку за головпоштамтом і зникали за Європейською площею. А коли настала пауза, почувся гуркіт важкої техніки. Найбільше двигтів асфальт від просування танків. Я підошвами відчував, як тремтить під асфальтовим покриттям земля.
Зворушливим був марш ветеранів і волонтерів російсько-української війни на Донбасі. Діти загиблих батьків несли їхні фотографії. Коли я дивився парад, то уявляв, як важко переживає цей кошмарний день року Владімір Владіміровіч. Напевно, п’є імпортне заспокійливе й уявляє, як би добре було запустити кілька ракет на Хрещатик. Але заспокійливе починає діяти, він перебирає коротенькими ніжками і втішено засинає. Над бункером сходить звєзда плєнітєльного щастья…
Володимир Даниленко
