Пущанське річеня повне непроглядної печалі. Дерева засипають жовтень палкими листами, але той їх уже не читає, і вони, припавши до землі, покірно віддають їй багряно-золотий пал своєї агонії. Хащами вештається підхмелений туман, хрумкоче галуззям, полохає синиць, упито хлипає і ремигає прілістю.
Десь у селі погавкує пес — ритмічно, наче одбиває час. Одлякує сон, а чи сварить отак свою собачу екзистенційну нудоту? Бахнув далекий постріл: обірвав?.. одлякав? Але густа німота вже глитнула і його самого.
Під сліпим небом чеберяю глицею межи принишклих грибів… Шелепає глузливо напівпорожній кошик, а я щасливий.
Підбираю листи до жовтня, дочитую недопалені землею золоті рядки… Радію: ще можу це читати.
Валерій Ясиновський
