Згадав про них, коли його вже не стало. Великого побратима по перу – журналіста, поета, фотомитця, славного земляка, по вінця залюбленого в рідне село Вікно, і просто надзвичайно порядну людину – Василя Бабуха. Коли я вперше в пресі оповів про чорні буки у пресі, Василь, пригадую, сказав: «Будь-що, але мусиш мені їх показати. Обов’язково. Я, знаєш, коли ще був годен та при здоров’ї, як і ти, часто бував у наших Буковинсько-Покутських Карпатах. Мені розповідали про чорні буки, однак, на жаль, побачити їх у природі не вдалося. А відтак недуга прикувала….»
Що мав казати Василю?
«Поїдемо, друже. Вже наступної весни, бо в Карпатах пішли холоди…»
Та не судилося: Василя у незвідану вічність покликали Небеса. Тому картаю себе, що так і не вдалося мені показати в тому далекому лісовому виділі тії чорнії буки.
Хоч гори все дужче огортає студінь пізньої осені, хоч на найвищих їх вершинах – у Верхньому Рошішному, Випчені та коло знаменитого і такого загадкового озера «Чорне око» вже біліє перший сніг, я все ж таки вибрався і побував на тому лісовому виділі, де ростуть чорні буки. І на побачення з якими так линула небайдужа душа Василя Бабуха.
Аж ось і вони. Всього кілька деревин, які Бог розсипав під самісінькою вершиною Красного Долу, де, як оповідають горяни, в години смутку відпочивав великий опришок – Лук’ян Кобилиця. Ще якась сотня метрів – і я вже побіля цих унікальних дерев. І саме тієї миті замріяно згадалося, що якраз у чорній бучині по своєму Великому Сину раз по раз зітхало заплакане небо. І тая бучина раз у раз грізно скрипіла чорним, як вугіллям, гіллям.
Пофантазував та й годі.
Але факт залишається фактом: на всі гори карпатські і лише в Красному Долі на висоті за тисячу метрів над рівнем моря здіймається в небо кілька чорних буків. З Божої ласки. Бо як не старалися лісівники одержати з насіння сіянці, воно так і не проросло. Спочатку подумали що допустили похибку. Та повторивши раз і вдруге експеримент, пересвідчилися, що тільки премудра Матір-Природа знає секрет цього загадкового дерева. Зрештою, як і те, як воно тут узагалі проросло.
Ось саме в цій місцині, де на кожному її метрі відлунює унікальна історія гір та її відважного люду, мріяв за життя побувати Василь Бабух. Не судилося. А мені коло тих буків чомусь видалося, що й за Василем у верховітті сумує заплакане небо…
Іван Агатій
