Не знаю-не знаю, чи кожен би справився… Та мені, схоже, вдалося… Усі великі міста світу, мають якийсь свій, характерний їм, настрій, я би сказав, смак. Якщо лише взяти напрямок гастрономічний, то опинившись, наприклад, в Полтаві — хочеш рум’яних пишних галушок з часничком, в Мюнхені — обов’язково круто запеченої свинячої ніжки з квашеною капустою, в Мілані — посмакувати з добрим сиром піцу, в Празі — темного смачнючого пива…
Але прибуваючи до Парижа, хочеться всього і одразу… І як не дивно, завжди в тому місті багато несподіванок. Але не будемо обмежуватись лише гастрономію, бо ж є і набагато смачніші страви. Страви Життя.
Я не знаю звідки вона взялася. Але одразу зачув дзвінкий і якийсь дуже свіжий дівочий голос. Не знаю як хто, а я практично кожну жінку, майже автоматично, сканую двома сканерами, вухом і оком. Я одразу зрозумів, що вона — парижанка. Так і будемо її називати — Парижанка. Невисокого зросту, апетитно фігуриста. В нашій компанії, яка тільки прибула до ресторації, вона серед усіх легко кружляла як дзиґа і дзвінко сміялася.
Ну, точно — парижанка. Глянувши на неї, я одразу пригадав і свою давню зустріч зі знаменитою француженкою Мірей Матьє у місті, назви якого у світі уже і немає — Ленінграді.
Виступаючи зі своїми піснями в цей день на маніфестації, в центрі Парижа, на площі Fontaine des Innocents , на фінальній пісні, усіх нас рясно окропив травневий дощ. Тож в ресторації, мене одразу запросили в тепле крісло і я розправляючи мокрі рукави своєї сорочки, навіть і не помітив, як біля мене опинилась і вже щебетала вона — Парижанка. Від її бадьорості і азарту на задній план миттєво відлетіла і втома, і мокрі рукави сорочки… З її появою усе почало робитись якимось теплим і затишним.
Я посьорбував пінисте пиво, на якому погойдувалось коліщатко лимона, а вона смакувала рожевий коктейль. І ті оченята так грайливо зиркали в бокал, що інгредієнти весело кружляли в ньому не від коктейльної соломки, а від того погляду.
Але раптом, серед ресторанної метушні, зовсім не грайливо, а спокійно і глибоко, вона ніби обдарувала мене якимось дуже затяжним поглядом. І в цей момент ніби зникли усі звуки ресторації, ніби розвіялись і клацання віделок по тарілках і людські розмови і сміх… На мить відчувся якийсь дивовижний, беззвучний і дуже м’який політ в космосі, на планеті Париж.
Приземлившись, я побачив як подають китайські ролли з рисом і креветками. Але не приземлилась, очевидно, вона, Парижанка. Бо я лише встиг збризнути ролли солодкуватим соусом, як китайські палочки уже віртуозно крутились в її руках і вона сама вже відправляла мені до рота ресторанну смакоту.
Ну, дівчисько і все, крутилось в моїй голові. А Парижанка тим часом вправно поливала ролли різними соусами, приправляла їх пекучою гірчицею васабі і дуже хазяйновито годувала мене. Я і пручатися би не подумав, бо то було настільки щиро, а ще і приправлене її дзвінким сміхом, яким вона просто заливалась, що я тим усім був ніби роззброєний.
Зізнаюсь, я був здивований, як я так легко піддався незнайомці, щоби мною так легко керували. Тим часом Парижанка робить кілька смачних ковтків свого рожевого коктейлю, а я ловлю себе на тому, що рожевість хоч п’є вона, а розовію від задоволення я. І ми вже якимось чином опиняємось з нею в центрі зали ресторації.
Не пам’ятаю, та і не має значення, яка то звучала музика, але Парижанка , як вихор, керувала нашим танцем. Танцювали лише ми вдвох і очевидно дуже ефектно, бо за мить на нас були спрямовані окасті камери усіх телефонів.
Та що казати, мене магнітила вся її дівоча суть, і талія, і крутий вигин стегон, туго затягнутих в коротку шкіряну спідничку… Я вже мовчу як будоражать чоловічу фантазію ті звабливі шнурочки на чулках, які по задній частині ніжок, повторюють усі неймовірні рельєфи…
В якийсь момент, давши собі танцювальну волю, я таки смачно хапнув і добре стиснув обома руками, ті круті шкіряні Парижанські стегна. А вона ж, холєра, як змійка, вмить викрутилась, для чого і мені прийшлось зробити непростий танцювальний пірует. І лише після того, як я встиг глянути на своє відображення у великому вечірньому вікні, зрозумів чому компанія так щиро регоче, аж заходиться. Це точно тому, що при такій ефектній красуні, я тріпаю своїм хвостом, до того ж зовсім не втягнувши своє пузо. Ресторація як і ця, так і усі інші кафе, бари, клуби, гуділи своїм звичним гулом. Люди їли, пили і смакували парижське життя.
Я навіть не зумів визначитись у віці людини, яка таким барвистим букетом почуттів обдарувала мене в цей вечір. Бо дзвінкий сміх і дівоча грайливість дуже природньо поєднувались в ній з дуже глибоким і розумним-розумним поглядом. Поглядом, який уміє, здається, на мить призупиняти рух планети Париж.
Ми з нею не чули уже загального фону життя величезного міста. Сидячи в кріслі, вона нахилилась до мене близько-близько і глянувши, вже знайомим мені, тим глибочезним поглядом, майже на вухо, тихо і дуже довірливо-чисто, прошепотіла… «Ви навіть не уявляєте, як я хочу додому, до мами, в Україну!» В цей момент я не міг видавити з себе жодного слова. В наших очах бриніли лише сльози, і вона вся для мене ніби танула…
Невідомо звідки вона взялася, так невідомо вона тихо і розчинилась, зникла… Я не знаю, чи колись ще пересічуться наші орбіти. Але я назавжди запам’ятаю ту планету, на якій відбулась дуже людяна і дивовижна зустріч. Ту зустріч подарувала мені вона — моя Парижанка!
Сергій Файфура
