Передсерпневе повітря таке густе і пахке, що хоч на хліб масти. У ньому не тільки фізичні запахи трави, нагрітого світу і нас у нім. Кінець липня пахне подіями і враженнями, що відбулись. Це не прозорий майже стерильний запах червня, коли малюнок літа ще порожній і воно тільки береться за пензля.
У липні літня мозаїка вже майже викладена, у когось складнішою палітрою, розсипом із семи варіантів аквамаринового, теракотових і багряних, майстерно поскладаних камінчик до камінчика, так припасовані один до одного – що навіть папірець не влізе поміж ними. А в когось – зовсім простою, два зелених, блакитний і де-не-де чорний із золотими крапочками, нехитрий узор, але від того не менш симпатичний і викладений меандрами, як на грецьких черепках.
У кінці липня літня картина майже готова, серпень лише покриє її жовтуватим лаком і патиною, додасть оцього благородного сепійного вигляду, як у фільмах про Мексику і кракелюрних тріщин – і можна на стіну. До попередніх, минулорічних літ, що вже минули, але ми їх усі пам’ятаємо.
Щоб коли вже буде остаточна зима і вітер стугонітиме у коминах і вентиляційних шахтах – ходити у свої внутрішні літні галереї і розглядати свої літа, вишукуючи у них щось раніше не зауважене.
Володимир Гевко
