От і все. Страхи, переживання, вагання і тривожні погляди на календар завершуються… Як і біганина шкільними відділами магазинів. Божественна суміш щастя і ніжності, неповторний коктейль з радості та турбот, гордості та відповідальності переповнює душу у ці останні дні літа. Від захоплення такими ще маленькими, але такими вже дорослими моїми школярочками.
Тепер подібний трепет, напевно, відчуватиму, вже коли разом вибиратимемо весільні сукні. Але то вже інша далека історія. А сьогодні мої принцеси йдуть у 1 клас. Легко сказати йдуть. Вперше у житті самостійно вилітають з гнізда у великий світ. Такий тепер непевний і небезпечний.
Та що поробиш, діти завжди виростають. І все колись буває вперше. Перший клас, перша вчителька, перший букет квітів, перший власний успіх, перша спортивна перемога, перший кавалер у першому дорослому вальсі…
Школа швидко змінюється. Але і війна вносить свої безжалісні корективи. З цього 1 вересня спільно з ЮНІСЕФ до програми української школи включено практикум з мінної безпеки, управління дронами, 
домедичної допомоги! Хіба ми на такі шкільні реалії сподівалися, даючи життя нашим крихіткам, шановні батьки?
Але як кожна мама, я вже хочу радіти першим іскоркам нових знань у їхніх допитливих очах, першим улюбленим предметам, першим грандіозним успіхам і слухати вечорами романтичні шкільні історії… Спільно переживати драматичні шкільні романи.
Та тривога не полишає. Бо Сучасна українська школа, крім вчителів, парт, підручників і електронних дошок без крейди, це ще й сирени повітряних тривог, бомбосховища, блекаути і онлайни…
На дворі війна, яка вбиває дітей. У наш дім увірвався жорстокий ворог, який їх викрадає і депортує у засвіти. У які школи 1 вересня підуть ті українські діти? Чи підуть взагалі? І що їм викладатимуть чужі вчителі, які виплекали цілу генерацію вбивць?
Дуже непросто, дуже відповідально, дуже тривожно сьогодні бути матір’ю першачків. Коли ти подумки завжди там, з ними, у класі, чи у підвалі під час ракетної атаки. Але якими ж хорошими виросли наші діти, котрі вже 2 роки живуть у цьому жахітті. Під розпростертими крилами всесилля і безсилля материнського… Як вони швидко дорослішають, якими розумними не за роками очима дивляться у далечінь…
Що ж, шкільне подвір’я — тепер їхній стартовий майданчик, звідки, зробивши прощальне коло, вони полетять у власні життя. Щоб щоразу повертатися додому… І у свою школу, яка теж, сподіваюся, стане їм домівкою. Цікавою, кольоровою, корисною, теплою і затишною…
А вчителі залишаться у пам’яті незабутніми, знаковими, шанованими. Це так тепер важливо! Ну, що я можу побажати своїм першокласницям з величезними метеликами бантів на головах, які вже теж рвуться у політ разом з моїми дівчатками. Найперше, мирного неба, цікавих відкриттів, хороших та вірних друзів. Якнайдовшого продовження безкрайнього, дивовижного, щасливого дитинства. Нового і незвіданого. Змістовних уроків і безтурботних перерв. І успіху. Бо ми такі! Усім нашим дітям я цього бажаю.
… Ще спекою серпень нас водить по колу,
а листя вже марить осінніми танцями.
Маленькі дівчатка з великими ранцями
Йдуть завтра у школу…
Їх перший політ вже повз мамину ніжність
В дорогу далеку.
Так поруч в полях в фартушках білосніжних
Злітають лелеки…
Цього разу це не Ліна Костенко, це я.
… Боже, яким би наскрізним, всеохоплюючим і безпечним було б це шкільне материнське щастя, якби не війна. Але ми вистоїмо. Є заради кого. Все буде Україна!!!
Ануш Балян
