Всі косять. І я теж. Село ж. Та от біда – що з сіном робити?! Трави повно, а великої рогатої худоби лічені голови лишилися. Бо нема куди подіти молоко. Замкнулося печальне коло селянського трибу: немає ціни сіно, бо немає ціни молоко… Пані Людмила, що поживала на моїй сільській садибі, зладила і залишила дебелий слоїк полуничного варення.
Я не Карлсон, аби його просто так їсти. Пішов до сільського «будіка». З морозива є тільки «Белая бяроза». Білоруське. Що ж, бяроза, то бяроза… Виявилося, морозиво добре. А ціна ще краща – 11 гривень. Але щось лукавить Лука: скільки ж воно може коштувати на їхньому заводі, майже за тисячу кілометрів звідси?! І доїхати холодним, смачним і дешевим…
Смакував морозивом з полуницею, приспівуючи: «Бєлая берьоза под моім окном прінакрилась снєгом точно сєребром…» Не тому, що люблю Єсєніна, а щоб уявно збити градус спеки.
Сусід теж косив.
Розповів йому про білоруську змерзліну. «І моя жона, – зізнався, – любить тільки їхній шоколад». Він учора повернувся з Польщі. Привіз купу йогуртів дітям і сирів на цілу рідню. Дешево, смачно і якісно!
«Може, в них трава інша?» – запитав я, гострячи косу.
«А може, руки», – сказав він.
«А може, голови»…
Ми випили словацького пива, закусили угорською салямі і розійшлися по своїх фазендах. Так завершився перший день ринку землі.
Снилося, що саджаю під вікном березу.
Мирослав Дочинець
