Підвишні – це гриби мого дитинства. Наше село, дарма що оточене було майже зусибіч лісами, ніколи, принаймні на моїй пам’яті, не споживало лісових грибів: чи то боялись, чи зневажали. Люди хазяйської кістки підсміювалися навіть з рибалок та мисливців: «Риба й зайці заведуть у старці»…
То що вже казати про гриби.
Правда, загальновизнаним делікатесом були печериці (шампіньйони по-вченому), а для невгамовних шукачів особливого й прекрасного були ще пІдвишні. Як на тепер, коли я вже вчений, ледачий і самовпевнений, підвишні становлять якусь незначну частку вивченого й освоєного мною грибного царства: ну, якийсь там різновид рядовок, нічим не кращий від усяких інших сироїжок, зеленушок, свинушок, фіолетових страхіть («Не викидайте, це для тещі!»).
Але в дитячому світі підвишні – це було справжнє щорічне диво й свято. І якщо вдуматись, то й недарма.
Підвишні ростуть під вишнями.
Хто не тямить, то й уваги на них не зверне. Сіренькі не дуже великі пластинчаті гриби, в центрі капелюшка буває підвищення. Або не буває. Слабо, але приємно пахнуть… чим би ви думали? Правильно, грибами. Масово ростуть у травні після знаменитих «трьох дощиків у маю». Якщо своєчасно вивчити місця, то матимете унікальне доповнення до весняного борщу з пшінкою.
Звичайно, краще вхопити підвишень зразу по дощі або й у дощ, молоденькими, слизькими й неймовірно пружними. Зварені в борщі замість м’яса, підвишні дають вам небесну насолоду своїм неповторним і незрівнянним хрумтінням на зубах і таки ж не порожнім смаком. А ота слизькість… то теж якесь диво природи: підвишні ніколи її не втрачають, але, на відміну від багатьох інших грибів, не псують тим слизом юшку. Цим вони трохи схожі на своїх осінніх родичів зеленьок (зеленушок), але смачніші.
Я не бачив підвишень уже років п’ятдесят, і навіть думав було, що вони давно вивелися, як і бриндуші. Але днями наскочив на них у здичавілому старому вишняку за кладовищем, і це було як зустріч із собою 12-річним. Пшінки тут, правда, немає, отож і борщу не вийшло, але й на пательні з картоплею фрі, та сметаною, та цибулькою…
А мама моя знала смак у таких речах, і в ті часи щовесни ми з нею чекали травневих дощів. То був мій святий обов’язок – після дощу оббігати вишневі сади й посадки та вибрати всі підвишні, героїчно терплячи мокру траву й останні краплі з листя за комір. Дуже важливо було, щоб дощі не пізнилися, бо пшінка в берегах не чекала, і тоді борщ доводилося їсти окремо з пшінкою (поки не перецвіла), а пізніше окремо з підвишнями.
Все одно це була божественна їжа, особливо зі свіжою домашньою сметаною від нашої Торби (корови).
Василь Триліс
