В моєму радянському дитинстві неправильно привітавшись із перехожим можна було нарватись на серйозні неприємності. Бувало чалапаєш собі помаленько зі школи, портфель по землі волочиш, милуєшся колгоспною буколікою, а тут якась бабця, спираючись на ціпок, на зустріч в кальошах шняпає.
Ти чемненько так: «Добрий день, цьоцю!», але в цьоці чогось різко падає клямка і вона визвірюється: «А би тебе шляк трафив! Ну, а тебе тато з мамов не навчили шо тра‘ людьом казати, нє? «Славайсу!» тра’казати!!! А ну кажи чий ти? Вже кажи?»
Я, задихаючись від несправедливості й образи, відбігаю, про всяк випадок, на пару кроків і з безпечної відстані сміливо: «А Ви хто така шоби я Вам казов як я сє називаю, участковий? Пішли в сраку, бабо!»
Стара від такої зухвалості ціпеніє, а потім:«А ти ж байструку! Чекай, чекай, я розкажу твоєму татови як ти зо старшими говориш!»
Ухиляюсь від палюги, яку та відьмисько пожбурила в мене і, супроводжуваний прокльонами, втікаю геть, навмисно минаючи свою хату. Додому повертаюсь по Бечковій вулиці, через колгоспну ферму та городи аби, про всяк випадок, «замести сліди».
Через пару днів, затискаючи в кулаку аж цілих пятдесят копійок — баба Михайліна розщедрилася — підскоком біжу за цукерками в магазин до Юзя Пенделюка.
«Славйсу, Люба Андреєвна!», — ввічливо вітаюся з пенсіонеркою, бувшою вчителькою математики, яка спершись на паркан втикає на перехожих, на що вона судоржно, ніби її хтось вдарив під дих, вдихає повітря і, сплеснувши руками: «Миросю, ти ж ЖОВТЕНЯ!!! Хто тебе так навчив вітатися? Хто твоя вчителька?»
«Марчучка Марія Михайлівна», — ледь чутно бурмочу я.
«Не Марчучка, а Марчук, от побачу Марію Михайлівну або Миколу Лєонтієвича і розкажу їм, що ти витворяєш!»
Вся радість з мене моментально вивітрюється, мені вже не хочеться ніяких цукерків і я, понуривши голову, чвалаю додому. Десь зо тиждень кожного ранку чекаю, коли мене витягне до дошки наша вчителька аби спсячити перед всім класом та смикаюсь від кожного стуку в двері — то певно за мною прийшли до директора в кабінет забрати на моралі.
«Ну і шо мені робити, як взнати як з ким вітатися?», — ламав я собі голову.
Ту дилему простим лайфхаком вирішила бабина колєжанка цьотка Ґенька Лівінська: «Як хтось в будний день йде в куфайці і кірзаках, то кажи їм «славайсу», а як в пальтови і мештах — то «добрий день».
«А в літі?, — резонно спитав я. — В літі ж ніхто в пальтах і куфайках не ходи!»
«А в літі, — підняла палець розумниця тітка, — як баба закручена в хустці — то «славайсу» а як простоволоса і з причосков — то «добрий день».
Взявши на озброєння ті поради, я став «золото, а не дитина, таке вже чемне, завжди сє вітає, а не пре як єнші дітиска, шо ні «славайсу», ні «серу мамі твої» не скажут!»
Мирон Драпак
