Плач. Ти маєш право плакати. Ти маєш право на будь-які емоції. Я навчилася відстоювати це право вже дорослою. Мабуть, вже під 30 навчилася говорити «я хочу плакати», «мені треба сумувати», бо з дитинства діяла якась заборона на негативні емоції, оце постійне «не плач», «чо ти надулась?» призводило до того, що і в дорослому віці емоції твої і чужі мали не багато ваги.
Сьогодні Надійка вперше якось так по-дорослому проживала сум розставання. Її подруга їхала на кілька місяців. Вона кілька днів проживала майбутню розлуку, я намагалася щось їй пояснити наперед.
Але, коли діло дійшло до прощання, вона заплакала. Якось так по-дорослому заплакала. І потім ще раз. І я за звичкою навіть хотіла щось їй сказати, на кшталт – «ну, не плач, давай краще…». Але не сказала.
Плач, моя дівчинко.
Це нормально. Можна плакати, коли тобі сумно. Цей сум не розірве твою душу, він навчить цінувати, чекати, пам’ятати. Твій сум важливий. Плач. Іди обніму тебе. Плач. Плакати можна. Плакати треба, коли сумно. І гніватися можна, коли сумно і боляче. Всі ці емоції дуже важливі, їх треба вміти проживати.
Я гладила по голові свою таку дорослу і таку сумну дівчинку. Я не сказала їй «не плач», бо мені так само було сумно, і я плакала так само, і найменше, що мені було потрібно — це щоб хтось заборонив цей короткий, але важливий сум.
І ми потім ще довго говорили про сум і про щастя. І я зрозуміла, що нарешті росту, дорослішаю з нею і вчуся не забороняти собі плакати, сумувати і сердитися. Вчуся говорити про свої почуття, правильно їх розуміти, правильно називати, правильно проживати.
Плач, моя дівчинко.
Плакати можна. Ці сльози світлі. Вони важливі. Ти важлива.
Татуся Бо
Фото Лілії ЛІЛИК
