Коли ще на початках літа мені написала незнайома дівчина Таня і попросила про зустріч з її мамою, я здивувалася. Ще більше здивувалася, почувши, що її мама Марія давно і багато їй розповідала про мене малу (!), пам‘ятає мене ще з мого давнього раннього дитинства і віддавна мріє «про зустріч з Марічкою»… Од відповідей на мої уточнюючі питання дівчина Таня майстерно ухилялася, цим ще більше інтригуючи. От я й губилася в хаотичних здогадках, згадуючи всі свої «дєццькі косяки і косячища», але позаяк їх було (охх…) немало, то я це невдячне діло розмов із совістю покинула…
Кілька разів ми зідзвонювалися вже з самою Марією Михайлівною, узгоджуючи час зустрічі, зручний для обох (голос Марії Михайлівни, як мені здалося, був дещо напруженим та звучав доволі рішуче…), і мені ставало дедалі цікавіше.
Склалося так, що домовлялися ми про майбутню зустріч на початку літа, стрілися ото тільки тепер…
Вони — мама Марія і донька Таня — стояли на заздалегідь домовленому місці біля моєї (з дитинства) першої школи… Я, ніколи раніше (ну, майже ніколи, бо навіть не уявляла, де і коли) їх не бачивши, чомусь відразу впізнала… Мама Марія стояла і трохи ніяково усміхалася…
«Можна вас обняти?» — спитала, і мені від тих обіймів враз стало ТАК затишно і добре, як було хіба від маминих в тому дитинстві, з якого мене Марія й пам‘ятала… А потім… Потім ми з нею разом згадували те, що, здається, я б сама ніколи й не згадала…
Коли мені було 6 років, я, б‘ючи власні рекорди зі стрибків у довжину з дивана (на найдальшу од мене квітку в орнаменті старого монументального килима у вітальні) отримала спортивну травму. Якщо без пафосу— 
зламала ногу. Перелом був важкий, два місяці «на витяжці» в лікарні, потім ще з місяць вчилася ходити заново, геть забувши, як це: переступати з ноги на ногу…
У ті часи в нашому місті ще не було дитячої лікарні. Була просто міська, де в одній палаті лежали і дорослі, й діти (звісно, без мам); добре, що хоч за гендером нас тоді розділяли. І от… я, 6-річна налякана, травмована, але незломлена, потрапила в одну палату з цією диво-Марією, якій тоді було трохи більше 20-ти років… У мене вдома залишилися мама, тато, Оля (сестра, яка часом через зайнятість мами була за неї)… А в Марії, щойно прооперованої, вдома залишилася малесенька донька… У палаті були ще хворі дорослі, але прикипіла я чомусь саме до неї, Король Марії… називаючи її «моя Королевочка»… Певно, маючи її за королеву, себе ж уявляючи трохи принцесою…
Я не знаю, чому Марія Михайлівна хотіла мене зустріти через багато-багато років… Але я знаю, що мені, вже дуже дорослій Марічці, біля неї упродовж чи не трьох годин було так добре, як бувало хіба тільки біля найрідніших… яких вже нема… І здається мені, цей подарунок доля невипадково приберегла для нас на кінець літа, «на Марію», бо й мама моя — Марія…
Я дякую Вам, дорога Маріє Михайлівно, моя Королевочко… Будьте довго, будьте здоровою та щасливою настільки, наскільки багато у вас тепла і доброти. Вам, Таню, дякую, що бажання мами і її емоції важливі для вас. Це не просто зворушливо, це дорогого варте, повірте…
Марія Чендей-Трещак
