Культура

… Ділянка №29, ряд №9, місце №15 на кладовищі Ірпеня

У нього прогресувала хвороба, його треба було терміново лікувати. Свої ж перед ним зачиняли двері, ховалися чи переходили на інший бік вулиці. Всі відвернулися, а треба було допомогти… Не допоміг ніхто, жоден українець… І було це недавно, всього 15-20 років тому… Так і помер один з найкращих мелодистів нашої естради серед безхатьків. Серед безхатьків (?!) і похований…

Першому керівникові ВІА «Кобза», автору музики до таких суперпопулярних пісень, як: «Чого квіти не в’януть?», «А ми удвох», «Три дороги», «Якщо поруч ти», «Пробач нам, Мамо» Олександру Зуєву сповнилося б 71 (30. 08. 1950 — 31. 10. 2006)…

«Він часто йшов з дому. Блукав Києвом усміхнений, з натхненним обличчям. Ніколи не насуплював брови, не робив напускного мудрого вигляду. Не раз міг сказати під час розмови: «Ану, чекай-чекай…» У такі миті до нього щось прилітало, як кажуть, «находило». Від тої «шизи» чи музи інколи писалися гарні пісні. А іноді він робив чудернацькі речі. В останні роки усіх своїх колег запрошував до себе додому. Неодмінно казав, що хоче на гастролі в Америку і вже замовив собі квиток, чи про те, що його запрошує Пол Маккартні й «Бітлз» збирається знову… Він жив своїм життям, але не погоджувався бути тим, ким був…»

«Саша, завжди усміхнений і дуже уважний до жінок, частенько приїжджав до нас, — розповідає колишній директор Будинку творчості композиторів «Ворзель» Олена Куц. — В останні дні він був, як справжнісінький безхатько: у лахмітті, брудний, неголений. Ми його жаліли, підгодовували. У мене помер чоловік, і я віддала Зуєву одяг покійного. Спочатку Саша виглядав більш–менш, але потім до нього годі було підійти. Він усіх відлякував. Ми його годували і відвозили на електричку, щоб вернувся до Києва. Але бідолаха щоразу повертався назад. Якось вранці застали неподалік одного з пансіонатів на цементі…
Це було у жовтні 2006–го. Його, холодного і голодного, відчухали в лікарні Бучі, куди відвезла машина швидкої допомоги. З лікарні через три дні Саша втік. Я шукала його в Бучі та Києві, але він ніде не з’являвся. Згодом його, побитого, привезли з Ірпеня в лікарню Бучі ще раз. Я про це нічого не знала. Там, у лікарні, композитор Олександр Зуєв і помер 31 жовтня 2006 року. Похоронне комунальне господарство міста Ірпеня за рахунок держави поховало його, як безхатька. Мені видали довідку–підтвердження, в якій сказано, що його тіло «поховали 2 листопада 2006 року: ділянка №29, ряд №9, місце №15 на кладовищі у місті Ірпінь».
Ховали Сашу в труні. Я відразу поїхала на цвинтар, щоб вклонитися світлій пам’яті доброї і талановитої людини. Усі «безхозні» там поховані в окремому куточку. Думала, що знайду за табличкою чи за свіжовикопаною могилою… Ходила–ходила по тому квадратові, так і не знайшла… Найбільш моторошно, що ніхто вручну цих могил не копає. Екскаватор риє довжелезний рів, і всіх безхатченків у рядок ховають, лиш присипаючи землею. Зверху ставлять жерстяну табличку, де вказано (якщо відомо), хто це і коли помер. Деякі таблички іржаві, деякі валяються на чужих могилах… Страшно, прикро, жахливо і несправедливо…»

Гріховно і не по–людськи…

Михайло Маслій

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.