Суспільство

Полиновий паризький тиждень

Я не хотіла писати про це. Але вищі сили думають інакше…
В Парижі я була разів шість. Останній раз — зі своїм чоловіком, коли нами вже було прийнято рішення про те, що спільне життя далі — неможливе… Втім, поїздка ця була заздалегідь оплачена. І ми поїхали.

У нас не було медового місяця. Зате був цей полиновий паризький тиждень. Прекрасний. Неповторний. Як сам Париж. Бо полин – він гіркий, але аромат його – дикий і незагнузданий – запам’ятовується на все життя.

На сходах Секре-Кер ми цілувалися так пристрасно, як не робили на першому побаченні. У нашому крихітному готельному номері на проспекті Фош ми займалися любов’ю так ніжно, як не робили у свій перший місяць. Це були дні світлого суму і тихої печалі.

Ми прощалися один з одним.
Ми дякували один одному. Ми, як могли – виказували один одному вдячність за роки, проведені разом. Бо світла, фарб, музики і щастя в тих роках було більше, ніж суму, розпачу і болю. Хоча, звісно, і вони були. І чимало.

Але відтоді Париж для мене – місто світлої печалі. Прекрасної, як соната Бетховена. І болючої, — так, що від того болю сльози виступають на очах — як так ж соната Бетховена…

Ми ходили вулицями, обійнявшись, як персонажі мого улюбленого «Останнього танго в Парижі». Під безкінечними склепіннями музею д’Орсе ми голосно фальшивили Джима Моррісона – саме його взяв мій чоловік у хрещені батьки, коли надумав похреститися у свої тридцять.

В Луврі ми кривлялися перед Моною Лізою. Ми плювалися вниз з найвищого майданчика Ейфелевої вежі і пили сухе бургундське, сховане в паперові пакети, на острові Сіте, милуючись аскетичною готикою Нотр-Даму. Ми тихо слухали Гінзбура, пливучи по Сені — бо він співав про любов, яка помирає – і наші пальці перепліталися при цьому до хрусту…

Ми кидали центи у капелюхи клошар, котрі спали в телефонних будках Латинського кварталу, ми розглядали напівголих дамочок у вар’єте «Парадіз Латін». Ми губилися в паризькій підземці – там 300 станцій, і після наших «красной» и «зельоной» ліній паризька підземка була спавжнім лабіринтом Мінотавра… Ми знайшли штопор у Булонському лісі і мій поки що чоловік сказав мені: «Залиш його собі, він принесе тобі щастя…»

… Я не збиралася про все це писати.
Але справа в тому, що сьогодні, безнадійно намагаючись дати лад у своїй бібліотеці, в якій книги вивалюються вже геть із усіх книжкових шаф, я знайшла ці кілька фото. Мій фотоальбом із тої нашої паризької поїздки загубився вже давно. А ось сьогодні ці фоточки вилетіли з книги, яку я навіщось взяла до рук, стоячи на драбині з ганчіркою для пилюки в руках.

І я побачила, які сумні, які бездонні наші очі на тих фото.
Ось чому після тієї поїздки я ще жодного разу не була в Парижі… В місті котре я, попри все, дуже сильно люблю і відчуваю. І в яке, я все-таки вірю, в один прекрасний день, приїду. Маючи в серці нову любов і нову радість.

Галя Плачинда

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.