Колись казали: хто в армії не служив — той не настоящій мущіна. Так от я, канєшно, мущіна! Правда наполовину. Бо служив лише три місяці після університету Шевченка, де на старших курсах в нас була військова кафедра і ми один день на тиждень, переодягнувшись у форму кольору хакі, гризли граніт воєнної науки. Викладач військової техніки підполковник Дудка оцінював цей процес так: «Шо ви здєсь, таваріщі студєнти, балду ганяєтє?».
І дивився, звісно, у самісіньку суть процесу. Коли він прийшов на перше заняття з величезною схемою механіки БТР, я, гуманітарний ботан, пообіцяв собі в усьому цьому розібратися. Бо ж не складу військовий екзамен — дипом журналіста не отримаю. І ось він розповідає, а я слово в слово записую і намагаюсь усвідомлювати написане. Але збився вже хвилин за п’ять: не 
вловив, що там з чим поєднується. Я попросив його повторити. Він повторив. І так було кілька разів. Нарешті він не витримав: «Таваріщ студєнт, кромє вас, тут єшо люді єсть».
Я все зрозумів. Поклав ручку. І плюнув на свою обіцянку самому собі. Так і не освоїв бетеерну науку. Як езкзамени потім складав? А «ахвіцери» тупо заплющували очі на те, що ми списували відповіді зі шпаргалок. Я не можу собі уявити як ті, кому «пощастило» бути лейтенантами уже потім, в реальних військах, обслуговували ту техніку?
А ми, після навчання в університеті, три місяці проходили «школу жизни» у Конотопській дивізії, хоча наш табір розташовувався під Батурином на Чернігівщині. Жили в розкішному лісі, у наметах.
У мене взагалі-то плоскостопість. Колись з таким діагнозом до армії не брали. Але в часи моєї молодості правила змінились і мої пласкі стопи не стали на заваді для виконання почесного обов’язку — захисту саціалістічєскай атчізни. З віком це минулося. Але тоді, коли засунув ноги у кирзові чоботи, то перетворився з товариша курсанта на нікчемного каліку. Уже за двадцять хвилин ходьби в такій взувачці мої стопи ниділи, а за цілий день викручувало так, наби їх 
стискали лещата. Я ледь пересував ноги, ходив зігнутим, випадав з колони і відставав? На мене просто махнули рукою і не звертали увагу.
Коли після тієї денної муки мене відправили охороняти якийсь склад, то я просто приліг собі з автоматом і задрімав. Добре, що в цей час Конотопську дивізію не брало наступом вороже НАТО, а то б мій склад пропав ні за цапову душу… Ну, і добре, що перевірка не нагодилася, а то отримав би кілька нарядів «внє очєрєді».
Але «школа жизни» вона і є «школа жизни». Мабуть, наш організм пристосовується до всього. Десь за місяць я у своїх кирзаках вже грав у футбол. Та не просто в кирзаках, а на босу ногу, тобто без онуч. Про ті онучі було безліч фразеологізмів. Один з таких: «Ти партянок нє нюхал!» Тобто слага, що не служив у совецькой армії. З тими онучами, то ціле мистецтво, бо треба було вміти їх намотати. Я одразу понатирав собі мозолі, і мої ноги перестали бути чутливими до грубих кирзаків.
А одного разу мені раптом стало недобре. Діагностували дизентерію. І я такий був не єдиний. «Дизуха» тоді косила наші лави. Нас переселили в дизентерійний намет. Я там почувався, ніби в’язень концтабору, котрого не годували хто зна скільки. Перед очима літали мухи. Мене хилитало. Відчуття було, що ось-ось впаду.
Загалом їсти при такій хворобі заборонено. Але вранці мене розбудив крик: «Луканов!». Це кричав мій товариш Олег Шикан і наполягав, щоб я вийшов до нього. Я вийшов з намету. Він витяг хліб із «шайбою» масла і дав мені. Всупереч заборонам лікарів, я проковтнув той 
гостинець і, не повірите, мені одразу стало краще! Феномен якийсь. Проте нас відвезли у Батурин до лікарні, де ми мусили відлежатись.
На вихідні нагодилась моя матуся, яка частенько навідувала синочка, щоб «не вмер з голоду в тій клятій армії». Вона мене побачила лише з вікна. Все зрозуміла, помахала рукою і подалася додому. За кілька днів знову «намалювалася», але вже з двома важкенними сумками. Упросила медсестру викликати мене, щоб хоч поглянути на своє чадо. Медсестра сказала: «Тільки ніяких передач, бо це заборонено», а сама повернулася до нас спиною і матуся передала мені сумки. Коли я їх відкрив, то там чого тільки не було! І битки, і котлети, і навіть супердефіцитну рибну ікру матуся десь прикупила. Словом, в нашій палаті, де лежало чоловік шість, того дня був справжній бенкет. І що цікаво: нікому гірше від цього не стало.
Поки ми насолоджувалися матусиними кулінарними шедеврами, ті, кому «не пощастило» захворіти на дизентерію, мусили бігати, висолопивши язика, 30-кілометрові марш-кидки…
Звичайно «совок» у військових училищах готував не таких карикатурних «ахвіцерів», як ми. СРСР справді дбав про захист саціалістічєскага атєчєства на… чужих територіях. Чим зараз його спадкоємиця Росія вправляється на території України, а раніше — в Грузії і Молдові. Червоній імперії завжди потрібні були справжні вбивці. Ну, а такі, як ми, були хіба допоміжним матеріалом.
Цікаво ще й інше — присвоївши мені звання лейтенанта, «родіна» мене жодного разу не потурбувала, не викликала на курси перепідготовки, не підвищувала у званні. Я так і лишися лейтенантом. Про що зовсім не шкодую.
Юрій Луканов
