Від першої книги «Розмова» і до «Книги пришт» В’ячеслава Медвідя сорок літ минуло. Наче сорокарічне випровадження свята душі. В останніх «приштах» прозаїк заторкнув одну з найскладніших тем: час, захований у нетрах людської душі, сполучаючись з мовою, являє нам діалог-монолог про «забалаканий світ».
Порпався в паперах і око спіткнулося на оцих аркушах. Вірш Миколи Сингаївського. Попри те, що оформили його під паспортом газети і навіть скріпили підробленим підписом тодішнього головного редактора, це був жарт. Такий собі журналістський «прикол». Хоча вірш справді авторства Миколи Федоровича. Комп’ютерна програма на паспорті чітко визначає дату: 27 січня 2009 року.
Нелегко мені пишуться романи… Нині півтори години ходили з моїм старшим приятелем навколо озера, який добре знав Григора Тютюнника. Думаю іноді, що я таки не дуже ні мудрий по-житейському, ні практичний… Роман про Григора Тютюнника забирає багато сил і енергії…
У шостому класі я взяв у бібліотеці «Декамерона» й приніс додому. Про те, що це якась незвичайна книжка, я зрозумів ще в бібліотеці, коли розгорнув її і прочитав кілька сторінок. Удома я читав, коли нікого не було в будинку, а щоб мати не знайшла, вирішив це небезпечне видання сховати. І нічого кращого не придумав, як запхати томик під матрац її ліжка.
«З любовної туги починається Лесина зріла творчість — її пророча драма»; «В останні дні «туберкульозного» життя Леся неймовірно страждає: краплі крові виступають на її тілі, яке постійно вмирає і не може ніяк померти. Лесина страдницька смерть з іменем самотності, з іменем мужності, з іменем любові асоціативно нагадує останні муки Христа»; «Я переконана, що розглянути Лесину творчість глибинно під знаком національного — це і є істинний космополітизм»;
Я, Зелений Змій, ніяке не Зло. Правда, також і не Добро. Я такий самий мешканець людського світу, як і Любов, Знання, Закон, Віра та багато інших примар, створених людьми і дуже корисних у повсякденному житті. Власне, Добро й Зло – то теж примари, але такі відчутні, такі супротивні, такі всеохопні, що людині інколи здається досить обмежитись: «Оце – добре», а «Оце – погано».
Колись казали: хто в армії не служив — той не настоящій мущіна. Так от я, канєшно, мущіна! Правда наполовину. Бо служив лише три місяці після університету Шевченка, де на старших курсах в нас була військова кафедра і ми один день на тиждень, переодягнувшись у форму кольору хакі, гризли граніт воєнної науки. Викладач військової техніки підполковник Дудка оцінював цей процес так: «Шо ви здєсь, таваріщі студєнти, балду ганяєтє?».
