Зараз у Фейсбук друкують багато цитат великих письменників та політиків. Вишукують провидців та месій під нинішню ситуацію. У мене таке враження, що це якось принижує нас, звичайних… Отож, пропоную мої особисті думки, які я часом встигаю записувати між роботою, спілкуванням з дітьми та чаклуванням біля кухонної плити.
“Прозріння швидше за карету швидкої, але часом йому потрібна похоронна процесія”. “Тезу, що діаманти – найкращі друзі жінок, дуже підриває новозеландський совіньйон блан проти ночі. А часом і “Колоніст” Плачкова”.
“Письменник Білл Брайсон у своїй “Короткій історії майже всього” обнадіяв щодо безсмертя більше, ніж священники за всю історію церкви. Він заявив, що ми насправді не помираємо 
тому, що частина наших атомів залишається після нас у Всесвіті. Вони розпадаються дуже повільно, і їхній вплив наразі невідомий”. “Маленьке щастя іноді дуже сповільнює рух у велике майбутнє”. “Висота – це не Рокфеллер-центр у Нью-Йорку і не Гуллівери у Києві. Висота – це захмарність твого погляду, коли ти дивишся на нікчем та негідників”.
“Надійність – це надійність – фортечна стіна. Але з бійницями”. “Розум і порядність в одному флаконі – тиха суміш. Але розбий цю пляшечку, і отримаєш цунамі. Коктейль Молотова”. “Любити – означає не тільки літати, але й часом приземлятися. Як кондор, з гостими пазурами на загривок”.
“Не люблю смішних, люблю дотепних. Тонкий гумор має бути пружною робінгудівською стрілою у яблуко на голові, а не жуйкою у рот для пригальмованих. Сміятися має слухач, а не оповідач”. “Робота – хороший мотиватор, але бажано встигнути скористатися її результатом”.
“Дурні, як виявилося, небезпечні, коли їхня маса перевищує критичну. Світ можуть перевернути. Біда, щодо них, як липучки для мух, за інерцією доліплюються і розумні”. “Перемогти не можна програвши. Поступившись навіть ситуативно. Компроміс – ще той білий прапор”.
“Злості і відчаю часом стільки, що якби мала в руках кулемет, то могла б довго освітлювати пів Києва розжареним стволом”. “Хоч і війна, але так інколи хочеться хороших суконь і повітряних шаликів. Бешкетливого вітру у подолі і власного простору. Але у сукні і туфлях я почуваюся лише жінкою, а у джинсах ще й трохи солдатом”.
“Найдзвінкіше у порожнечу падають пусті слова і дрібні монети”. “Слово – навіть не спис, 
часом це скальпель у руках п’яного хірурга”. “Життя в українських містах сьогодні – рулетка. Але ж наші діти – не розмінні фішки”. “Тиша – це коли ти дивишся у нічне вікно, а там зорі, безпечні, як колись. Тривоги мовчать, а дитячі носики соплять. Коротке, непевне воєнне щастя”.
“Діти – це ти, на яку вже не встигнеш. І не наздоженеш”. “Чекання – звичайна річ на вокзалах. Але це такий жорстокий вакуум у самотніх душах”. “Мрії реальні, якщо вони підкріплені стратегією і датами їх виконання. Все інше – белетристика”. “Свій час потрібно розплановувати так, щоб потім не було прикро, що не додала уваги рідним. Бо це, у підсумку, найголовніший твій сенс і зміст. Ніхто не пам’ятатиме, скільки ти затримувалася на роботі, крім твоїх дітей”.
“Любов не ходить у ділових костюмах. Часом хочеться, щоб і про тебе дбали, щоб за тебе приймали рішення”. “За великим рахунком, час єдиний, кого не може загнуздати жінка. Хіба випередити”. “Не хочу бути гонорною, хочу бути фурорною”. “Музика не терпить фальші, але купюри під грифом скрипки її дивним чином не бентежать”.
“Хороша музика не б’є по скронях. Вона розкладає гладильну дошку і прасує тебе на вихід. На сцену, у вальси і танго. Головне, не забути телефон. З партера можуть подзвонити діти”. “Коли я граю на чужому полі, я мушу забивати. І забиваю…”
Втомила? То даруйте. Але час від часу публікуватиму щось подібне. Дякую, що дочитали. Все буде Україна!!!
Ануш Балян
