Дуже важко залишатися спокійною, зваженою, мудрою жінкою, коли майже щоночі твоє місто обстрілюють дронами та ракетами. Причому, так ретельно і наполегливо, що ти розумієш: нас усіх просто хочуть знищити… Не залишити від древнього Києва каменя на камені. Неможливо передбачити поведінку скаженого звіра, кожен раз гадаючи, а що ворог затіє наступної ночі… А як складно вранці після кількох тривог і серій вибухів опановувати себе, казати — ти зможеш, і у якомусь сюрреаліті знову збиратися на роботу. Так, ніби нічого не сталося.
А там займатися такими дисонансними з війною речами, як вісті з полів, прогнози врожаю, нестача вологи у грунтах і брак добрив та гербіцидів. А ще вести професійні дискурси і пробувати посміхатися та навіть жартувати з колегами. Коли навіть третя кава не бадьорить. І при цьому намагатися виглядати на всі 100, бо ти ж жінка. Причому, ділова. Така, що прагне бути успішною. А ще цікавою. Навіть щасливою, бо у тебе двійко прекрасних і допитливих донечок, для яких ти весь час мусиш схиляти світ. І для них ти маєш завжди бути упевненою, креативною, унікальною і щоразу неочікувано іншою. З теплом від очей та рук у повітрі, щодня з новою історією та ідеями. Бо кожен їхній день неповторний, а кожен спільний вечір з книжками та оповідками грандіозний.
І ти маєш щоразу граціозно та елегантно, завантажена сумками, вгвинчуватися, ніби дика качка у небо, у їхній особистий принцесовий простір. А нашвидкоруч приготовлені тобою страви, принесені смаколики, трав’яні узвари обов’язково мають бути такими смачними, як у королівських палацах.
Як це катастрофічно непоєднується — діти і війна! Безтурботний малечий сон і диявольські смертельні ракети над твоїм містом. Над ліжечками твоїх крихіток. Та треба жити далі, бо кожне життя єдине й 
унікальне.
І ти водиш пальцем по мапі розстріляного вночі міста і думаєш, а у яку школу дівчат віддати. Де ближче, краще, де безпечніше. Бо 1 вересня вже не за горами. І вже треба купувати підручники і рюкзачки… Які там обстріли і падаючі уламки – це найважливіше!
А комусь ще важче. Не перестаю захоплюватися киянками, які зранку дарують настрій. Дружніми, гарними, доглянутими, загадковими, ніби з рекламних глянців. Показово безтурботними, навіть з бісиками у намистинках очей. Ніби над їхніми домівками пів ночі не гримала ППО — наші ангели та архангели воєнного Києва. Як і над твоїм домом. Ніби далі не суцільне тривожне та незвідане, не ця божевільна рулетка: влучить чи не влучить, пронесе не пронесе, а спокійне, рутинне, сплановане.
Це так впливає на загальний тонус, на надію на краще, на віру у прийдешні перемогу та мир. Та сьогодні це слова з іншого, вже далекого, безсовісно щасливого життя. Та як би все не складалося, шановні жінки, ми вже свій іспит на зрілість здали, відбулися у найжорстокіших іпостасях, і дивним чином залишилися собою. Кожна. А це найголовніше у цю еру немилосердя.
Навіть попри страшну війну, ми зберегли тепло, любов, затишок родинних гнізд, які ця мерзота прагне зруйнувати. І знаєте що, ми сьогодні не маємо права на сльози, страхи, розпачі та скиглення. Бо саме цього хоче ворог. І його п’ята колона тут, котра вперто конструює невигідне, підступне примирення з агресором, що стане транзакцією біди вже нашим дітям.
Тож не дамо нікому найменшого шансу бачити страх у наших очах, ми сильні, як ніколи. Будьмо єдиними! Ми — теж фронт! Потужний і надійний жіночий фронт. Тому тримаймо стрій, дорогі посестри.
… А колись поплачемо від душі, одягнемо найкраще і святкове, замовимо голлівудські зачіски і відкоркуємо вина, які вже не будуть такими терпкими… Бо це буде найбільшим святом наших життів. І ми знову будемо незбагненними і примхливими, загадковими та епатажними. Якими хочемо… Повернемося у стилі, силуети та лінії, бренди, мелодії, розмови ні про що…
І заглядатимемо у завтра, де навіть може бути тепле море і божественний аромат хвої. І вже ні діти, ні їхні ляльки не будуть боятися звуків ночі. І все буде Україна!
Ануш Балян
