Коли хтось приїжджає здалеку і ти з ним зустрівся, поговорили, згадали.., то потім саме місто здається чужим. Воно віддаляється від тебе все далі, як і дата знайомства з людиною, яка тепер приїхала здалеку. Тому до таких зустрічей з минулим ставлюсь з обережністю. Тобто дбайливо. Інакше такі зустрічі можуть віддалити місто настільки далеко, що потім його взагалі не повернеш. І жоден лікар /психіатр чи терапевт/ не допоможе.
У розмовах із приїжджими спливають деталі минулого, які давно забув чи взагалі не знав. Це робить твоє «сьогодні» якимось безглуздим. З приїжджим говориш російською, як було заведено колись. При цьому він з повагою ставиться до того, що тепер у Чернівцях говорять переважно українською. Він, ніяковіючи, також намагається говорити українською. Це, в свою чергу, викликає повагу у тебе.
Ось так, в атмосфері обопільної поваги, і відбуваються такі зустрічі.
Бентежить і пригнічує інше. Річ у тому, що життя в такому віці і в тебе, і в приїжджого тримається на оптимізмі, який годі хоча б чимось обгрунтувати. І це може тривати потім довго. У цьому й принадність зустрічей із приїжджими.
Володимир Килинич
