Жив у нас на вулиці Чаплін. Ну не справжній, звісно, і навіть не родич. Но теж цікавий мужичок. Федір звали. Вчителював. Ще за радянського союзу викладав в інституті історію КПРС.
— А як же ж жити, не знаючи історії? — гладив рукою товсту книжку «История КПСС» Федір, — стільки видатних людей купу всього зробили для нашого сьогодення. І для майбутнього.
Звісно вчити ту «Историю» ніхто нормально не вчив, но Чапліну ніхто не заперечував. Шо ото з комунякою зв’язуватися?!
А як совок розвалився, раптом сталася з Федором метаморфоза. Побрив голову, запустив вуса і вибрив оселедця. І навіть прізвище змінив.
— Я тепер не Чаплін, а Чапля, — гладив вуса Федір, — старовинного козацького роду нащадок.
— А шо ж ти, козак в сраці ракушка, історію компартії дітям втюхував? — сміялися мужики.
— Я не втюхував. Кого хоч спитайте, я все життя проти комуняк був. Як підпільник! На мене в міліції навіть справу особову завели були.
Ну зрозуміло, що справу в міліції ніхто не перевіряв, кому воно треба? Ті, хто пам’ятав Федька Чаплю Фьодором Чапліним з червоним талмудом у дипломаті, то пороз’їжджалися світом, а хтось і в інший світ відійшов. А Федір і далі викладав історію. Тепер вже України. Носив вишиванку під піджак, значок-прапорець на лацкані і підфарбовував сивину у вусах та оселедці.
— Молодишся, Федоре? — сміялися баби.
— Я не Федір, а Федько!
— Та знаємо, реєстровий козак ВКП(б)! — додавала найбільш язиката Марічка.
— Дурні ви, — хмикав Чапля, — пху на вас!
І все ж, попри сміх на вулиці, Федько Чапля був досить відомою особою. І його час від часу запрошували на різного роду семінари та зустрічи. І от одного разу він повернувся з Польщі і його спочатку не впізнали. Зачіска, акуратні вусики, раритетне пенсне і тростинка…
Чаплін продефелюваав подвір’ям і зник у своїй квартирі.
— Обалдєть, ви бачили? – голосно гукала до всіх язиката Марічка, — наш Чапля вже не козак.
— Як не козак? А хто?
— А я знаю?! Мо німець! Чи француз!
Всі сміялися, але сміх-сміхом, а цікавість узяла гору.
— Колися, Чапля, шо сталося? — мужики перекрили йому дорогу.
— Який я вам Чапля? — хмикнув Федько, ось дивіться…
Мужики пустили по руках шматочок пластика з обличчям Федька.
— Тут не по нашому, — тесля Матвій крутив його в руках, — Марічка, йди глянь, шо тут.
— О! Та це ж карта поляка, — засміялася Марічка, — наш козарлюга тепер шляхта.
— Тут написано, — вирвав з її рук карточку Федько, — що я Фредерік Чаплинський! З відомого польського роду.
— Звідки ти то взяв?
— Я в архівах розкопав!
— Ах ти ж гидота совєцька, — пішла в наступ Марічка, — то він комуняка Чаплін, то козак Чапля, а тепер уже шляхтич Чаплинський? — вона вирвала в нього картку і швиргонула їу смітник, — от мурло!
Всі заржали.
Шляхтич, матюкаючись і обіцяючи написать заяву до міліції, поліз у контейнер за карткою…
Зрештою він таки кинув інститут, однак і до Польщі не потрапив. Марічка та ще хтось із активістів написали в амбасаду про його минуле. І тоді Чаплинський зник. Кажуть, рвонув у росію, і знову став чи то Чаплін, чи то вже Шапкін. Досі мутить воду, та вже не в нас на вулиці.
Руслан Горовий
