На світлині внизу — мої нотатки задуму документальної кінопритчі «Блок 4.2», нашкрябані з останніх сил десь 13-15 лютого минулого року. Шкода було, якщо незанотована ідея проєкту зникне разом зі мною. Початок вторгнення зустрів підключений до апаратів у напівсвідомому стані. Згодом, очунявши, збагнув — зараз не до цього проєкту.
Рівно рік тому, як тільки мене перевели з реанімації, і після місячної перерви дорвався до смартфону, написав у фейсбучній стрічці: «Пишаюсь Україною, гордий за українців! Слава Україні! Героям слава! Друзі, доземний уклін за підтримку мене, родини. Відчуваю кожну 
молитву, кожне слово підтримки, життєдайну енергію кожної чарки, випитих за моє здоров’я. Після тридцяти днів у реанімації, минає вже другий як у “звичайному” відділенні… За неофіційною статистикою відділення інтенсивної терапії, із сотні подібних випадків за рік, лише 5 пацієнтів одужали. Разом до перемоги! Слава Україні!»
Відтоді минув рік.
І не було дня, аби я вдячно не згадав лікарів, медсестер, санітарок Інфекційного відділення Київської міської клінічної лікарні №4, котрі витягли мене з лабетів підступної хвороби.
Усім вам, друзі, кого згадав, і хто підтримав мене скромно залишившись “за кадром”, ДЯКУЮ!
А до проєкту «4.2» ми обов’язково повернемося. Після перемоги!
Андрій Михайлик
