Дівчинка Роза зі своїм єврейським прізвищем і її батьками жила на вулиці Стеценка і навчалася в нашому класі. Одного разу навесні всі помітили що вони із хлопчиком на імʼя Юра закохалися одне в одного. Тоді був популярним Валерій Ободзінський і його «Восточная песня»…
Їх обох якраз прийняли в комсомол і на запитання чи можуть вони віддати життя за батьківщину, молоді люди майже в унісон відповіли ствердно.
А через два тижні Роза дізналася від батьків, що через місяць вони від’їжджають до Ізраїлю. Назавжди! Тепер у них — там буде батьківщина!
Роза зачинилася в своїй кімнаті, плакала і слухала «Восточную песню». І думала як про це сказати Юрі. Той одразу помітив зміни в її поведінці, але значення їм не надав…
Через день комсорг їхнього класу Валік оголосив перед перервою, що сьогодні після останнього уроку відбудуться збори… Роза злякалася, якось вся зіщулилась і стала схожою на маленького горобчика, який мокне під дощем. Юра також відчув щось непевне…
Виступили чотири однокласники. Останньою виступала Ада, подруга Рози. Трохи плутаючись і затинаючись, вона на завершення сказала: «Нас не збити зі шляху, бо ми не знаємо куди йдемо!». Ніхто толком не зрозумів, а Роза не почула, бо всі збори проплакала. А в кінці лише й видушила із себе: «Пробачте мене», і вибігла з класу.
Юра не плакав. Він прийшов додому, жбурнув портфеля на ліжко і увімкнув «Восточную песню» Валерія Ободзінського…
… Він разом з Розою живе тепер в Америці, в Колорадо. У них четверо дорослих дітей. Вони досі часто слухають старі пісні Ободзінського.
Володимир Килинич
