Віталій Камлеве — сільський хлопець із села Данилівки, що в Менському районі на Чернігівщині. Він майже нічим не вирізняється за стилем життя від багатьох данилівських парубків, яких майже 20, але має трохи нетипову, дещо відмінну від них долю. Його батько — Патрік Барталам’ю Камлеве — родом із Замбії…
Замбієць опановував фах геолога у Київському державному університеті ім. Т. Шевченка. В Києві він познайомився з 17-річною красунею-менянкою, яка вчилася на кухаря. Кохання між темношкірим африканцем та українкою було таке палке, що затьмарило усі тогочасні реалії.
Випускнику університету треба було повертатися додому, а дружина, яка влітку 1981-го народила дитину, боялася їхати в чужу країну. Зрештою Патрік покинув Україну, сподіваючись, що після працевлаштування забере родину до себе. Але… не склалося.
Батьки менянки не захотіли приймати темношкірого онука. Та й мати боялася людського осуду. Все-таки за Союзу подібні шлюби з іноземцями не віталися і засуджувалися. Тож хлопчика забрала до себе його українська тітка Наталія Вапник (дружина брата матері) з Данилівки. Кілька років він прожив у неї у селі. В дитсадку виховательки його навіть мили-мили, білили, аж шкіра у малюка заболіла, бо думали, що його так запустили-забруднили! А потім мати все-таки забрала сина до Мени.
У райцентрі темношкірий хлопчик пішов до школи. З’ясувалося, що він «особливий» — не один. На рік від нього була старшенькою чорношкіра Еля. Вони разом на першотравневих демонстраціях несли у колоні глобус. Крім того, Еля та Віталій добре танцювали. Тож без них не обходився жоден розважальний шкільний захід.
— Шкода, не слухався я учительки англійської мови, — щиро каже Віталій. — Так би мені легше було знайти рідних у Замбії.
Справді, в цій країні англійська мова державна. Після смерті батька (таку новину передав у Мену африканський дядько Віталія) хлопцю хотілося поїхати у Замбію, до міста Чіпата, познайомитися зі своїми рідними. Не секрет, йому віриться, що десь там, на африканському континенті, його життя склалося б по-інакшому.
Чи так це було б, важко сказати. У Замбії велика інфляція, багато бідних, безробітних, середній вік життя становить 37 років. Але Камлеве явно не має успіхів на початку життєвого шляху в Україні. Єдиний приємний спогад — півторарічна служба у Збройних Силах.
— Мене навіть жартома молодий лейтенант назвав «американським розвідником», — каже співрозмовник.
Після повернення з армії хлопця чекала низка неприємностей. У 2001 році помирає матір, і, залишившись сам на сам у трикімнатній квартирі, він невдовзі потрапляє у виправну колонію. Його друга матір Наталія з Данилівки вважає: хлопця ошукали, аби заволодіти квартирою. Та й він визнає, що його звинуватили в тому, чого він не робив. Квартира при цьому продана за сім тисяч доларів, хоч зараз за подібну дають 36—40 тисяч.
Одне слово, Віталій нині без грошей. Устиг лише купити за три тисячі гривень невеличку хатину в Данилівці. Тепер у ній проживає.
Щоправда, удома його не було. Сусіди підказали:
— Та він у названої матері.
Справді, З Віталієм побачилися там.
— Я мамі помагаю по господарству, — каже. — Ось сьогодні глину з копанки привіз…
— Не маєш ніде постійної роботи?
— А де тут у селі її хто має? Земля в оренді потужного агропідприємства. Вони приїхали, тракторами — зорали, зібрали. А такі, як я, їм не потрібні. Робота є в Мені. Але до неї 6 кілометрів. Якби велосипед, можна було десь і влаштуватися. Але я ніяк не зароблю грошей на велосипед. Оце почнуть люди копати картоплю, то, може, трохи що зароблю.
Віталій рубає дрова, косить траву, виконує інші роботи за проханням старих пенсіонерів. Очищав посадки від зайвої деревини.
— Дівчата на селі є?
— Трохи є, але малолітки…
— Зустрічаєшся з кимось?
— Є в мене дівчина у Мені. Уже рік, як зустрічаємося.
Однак хлопцю важко без надійного заробітку почати особисте сімейне життя. Можливо, від того на скронях уже пробивається сивина. Вечорами читає бібліотечні книги (немає власного телевізора). І мріє про далеку та невідому Замбію …
Сергій Павленко
