Суспільство

Розрахунки до часу «Ч»

На тлі паніки в деяких колах (завдяки «слугам» та «найвеличнішому» — вони вміють «підбадьорити» націю) хочу трохи заспокоїти товариство. На жаль, професійні військові цього не роблять. Отож, сто тисяч росіян розпорошені на трьох напрямках (Крим, Донбас, Північ). Для стратегічного і навіть оперативного наступу малувато.

У дивізії не всі з автоматами по полю бою бігають: є зв’язківці, кухарі, водії, зброярі, штабісти, медики, авіатехніки, ремонтники, хіміки, сапери, військові інженери тощо. Бойову роботу одного солдата-сержанта-офіцера на першій лінії забезпечують приблизно 5 осіб в тилу.

Друге. Танки самі по собі ніщо — їх треба підтримувати піхотою. Яка має їхати на машинах чи БТР-ах. Усе це хоче їстоньки-питоньки-спатоньки. І багато палива. І боєприпаси. Це все везеться дорогами. Та й танкам дороги потрібні, танки літати не вміють.

А дороги у нас традиційно через міста-селища йдуть. Аби мати задоволення на Харків рухатися, треба ті міста-селища послідовно захопити. Аби захопити Дебальцеве у 2015 вони поклали 3779 «ихтамнетов» та «орків». Це офіційно. Неофіційно — до 8 тисяч. І 50 танків спалили. Незворотні втрати захисників міста — 179. Співвідношення самі рахуйте.

Але тоді — не зараз. І якість війська нашого зовсім інша. І насиченість зброєю. Гадаєте британці нам просто так саме цих протитанкових комплексів 2 тисячі штук привезли? Ні, вони дуже ефективні у ближньому бою й саме в умовах боїв у населених пунктах. Британці знають, що роблять.

І від авіації нам є чим відмахнутися, повірте. А тут ще щойно борт зі США приземлився з вантажем летальної зброї. Чомусь до рішення про надання Україні ЗРК «Стінгер» він у повітря не піднімався, а щойно рішення було прийнято — так одразу… Нагадаю саме «Стінгери» стали жахом радянських льотчиків у Афганістані.

Отже, противника чекає дуже болісний і неприємний сюрпрайз. Упевнений, що у світлі останніх поставок озброєння за порєбріком з новою силою чешуть макітри, розраховуючи скільки десятків тисяч солдатиків та скільки сотень танків залишиться на полях боїв і чи воно того варте. Скільки треба покласти, аби захопити Вовчанськ? Або Лісне? А скільки вартуватиме сам Харків чи хоча б один Харківський аеропорт…

Але. До цього всього потрібна ще й воля до перемоги, готовність і бажання битися. Улітку 1941 року, маючи 5-разову перевагу в танках та авіації Червона Армія розбіглася або здалася у полон. Узимку 1940 року фінська армія, маючи у 70 (!) разів менше танків та у 18 разів менше літаків, зробила з Червоної Армії посміховисько.

Ось тут головне питання: чи маємо ми рішучість битися. Зрозуміло, що маса людей віддасть армії останнє. Але є інший бік медалі. Скільки людей з паспортами України таємно чекають на ворожі танки в тому ж Харкові чи в тому ж Херсоні, в Краматорську, Покровську, Дніпрі, Києві і навіть Львові? Скільки їх вилізе перекривати дороги, як улітку 2014-го з вимогою «поверніть нам синів». Скільки з них піде у поліцаї або здаватиме ворогу маршрути пересування підрозділів ЗСУ. Скільки ломанеться «на заробітки» до Польщі та Угорщини від мобілізації.

І головне — наскільки готові до боротьби ті, хто сидить на печерських пагорбах. Бо армія і тил без твердого компетентного керівництва — безголова гідра.

Проте щось мені підказує, що не все так погано й ми вистоїмо. Це якщо взагалі щось відбудеться. З кожним днем, з кожним тижнем ситуація змінюється. «Джавеліни» з Литви летять…

Павло Бондаренко

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.