В новій книжці Ярослава Грицака «Подолати минуле: глобальна історія України» для мене особисто є одна капітальна теза: нації — це племена, що читають книжки. Цю думку проведено послідовно. Від часів Гутенберга до кінця 16 ст. західнохристиянський світ видав 200 мільйонів книжок, східнохристиянський — 40-60 тисяч, тобто у три тисячі разів менше.
На тлі паніки в деяких колах (завдяки «слугам» та «найвеличнішому» — вони вміють «підбадьорити» націю) хочу трохи заспокоїти товариство. На жаль, професійні військові цього не роблять. Отож, сто тисяч росіян розпорошені на трьох напрямках (Крим, Донбас, Північ). Для стратегічного і навіть оперативного наступу малувато.
Звертаюся до всіх блогерів та лідерів громадської думки з таким нетиповим проханням: не пишіть нічого! Жодних новин та висновків! Ні поганих, ні хороших… Поганого й так вистачає, а до хороших люди не готові.
Катастрофічно не можу пригадати, коли як читач вперше довідався про письменника Василя Кожелянка. Здається, як людину знав його усе життя, а отого самого першого моменту осяяння/розуміння, що маю справу з видатним автором, справжнім талантом згадати, попри цілеспрямовані зусилля, не можу. І це кажу я! Той, хто цікавився новітнім українським літературним процесом якщо й непрофесійно, то як уважний читач – не формально і зацікавлено точно.
Кілька днів поспіль моя душа не має спокою. І все через ту програмну «рєчь» Володимира Зеленського, у якій він вкрадливим голоском валдайського шамана запросив нас на новорічний вогник 2023 року. «Щось тут не так», – забунтувала моя інтуїція, змушуючи шукати у почутому якийсь таємний зміст. Цей неспокій цілком зрозумілий: обіцянки нинішнього президента завжди мають протилежний зміст. Якщо, наприклад, він каже, що не піде на другий термін, то дубля вже не уникнути. Якщо пригрозив розкуркулити олігархів, то податками душитимуть ФОПи. А якщо обіцяє шашлики влітку і новорічне олів’є під ялинку, то…
