… Літо 1982-го, чи може пізня весна. Брежнєв, ще більш-менш при здоров’ї, відвідує Азербайджан, де у Баку його приймає Алієв Гейдар, батько теперішнього президента Ільхама, на той час перший секретар Компартії Азербайджану. Я тоді саме в армії, у Пітері, тоді — Лєнінграді. Замполіт у лєнінській комнаті увімкнув телевізора і зігнав усіх, хто вільний, дивитися пряму трансляцію виступів Брежнєва і Алієва, десь на відкритому повітрі, в Баку, з високої трибуни.
Телевізор на шафі, майже під стелею бубонить собі, а в «лєнкомнаті» під ним хтось грає в карти, хтось пише листа додому, хтось читає, як я. (Я тоді читав усякі літературознавчі журнали, яких навиписував на армійську бібліотеку завдяки дружбі з завклубом, він же завбібліотекою). Краєм вуха вловлюю жебоніння генсека, і мимоволі вмикаю активний слух, коли чую, що Брежнєв вже вдруге чи втретє дякує «дорогому Леоніду Ільїчу за огромний взнос в развітіє Азєрбайджана»!
Він узяв доповідь Алієва замість своєї, і почав її читати!
Потім, здається, трансляцію перервали, йому всунули в руки правильний текст, і наступного дня всі газети вийшли з тим самим правильним текстом.
Але я на власні вуха чув, як Брежнєв дякував самому собі з трибуни у Баку!
Олександр Ірванець
