Люблю кладовища. Будь-де, в новому місці відразу йду на кладовище, якщо є нагода й можливість. Знаю, що є люди, які бояться кладовищ. Кладовища нагадують нам про неминучість. То — нормально. Я був на кладовищах Венеції, Риму, Мехіко, Токіо, Кіото, Мельбурну, Стамбулу, Берліну, Барселони, Ріо-де-Жанейро, на всіх паризьких.
Живу біля Байкового. Часто туди ходжу. І на Соломʼянське, на Лукʼянівське. Леся, Віктор Петров, Стус, Тютюнник. Жодної філософії, просто приходжу, і йду далі…
Окрема історія — сільські кладовища. Зараз там прапори. Країна пише нову свою історію. Хрестами, хоругвами, памʼятниками. Алеї Слави. В кожному селі України.
Після кладовища варто йти на місцевий базар. Абсолютна протилежність. Інь-Янь. Нежиття і Життя…
Найдивніше кладовище, на якому я був — Коя-Сан, в Японії. Ночував у монастирі. Там поховані ті самі самураї. Деяким могилам більше, ніж Київській Русі. Є корпоративні склепи. Йдеш кладовищем, тут раптом написано: Тойота, Міцубісі… Питаю в монаха-настоятеля: можна у вас пить вино? Каже: можна всім, хто не питає дозволу… Урок…
На Пер-Лашез якось іду. Назустріч — старий дідуган з бабою. В руках квіти й бутилка шампанського. Американці. — А ви не знаєте, де похований Джим Моррісон?
— Та, отам, — кажу.
Думаю, нащо цим старезним старикам той Моррісон? А потім: бля! Це ж його ровесники!!!
Пішов потім увечері гулять Парижом. На ніч. З молоддю. Щоб не постаріть, та не вмерти… Так радить Бегбедер.
Якось бухали з кумом в гудвайні. Там ще якийсь чувак був з ним. Француз. Часа чотири пройшло. Потім куме каже: це Бегбедер. «Ні*уя собі…», — думаю…
Віталій Чепинога
