Ліда Вадимівна здивовано відчувала, як дратується кожного разу, коли бачить цю дівчинку. Хоча дратуватися їй не можна. І дивитися на таких… Просилося слово – виродків, але вона його уникала.
Хіба винувате оте дівчатко, що народилося з вадою? Звісно – ні. Може, батьки, чи діди? Чи й прадіди винні? А воно, бач, тепер страждає. Ще ж добре, коли сім’я… Але тут, певно, не той випадок.
Привезли в одязі, із секонду: ні спортивного костюмчика, ні халатика. Тапки й ті – краще вже босій ходити. Наче привезли не в обласну лікарню, а на ферму. І нащо народжують, коли нічого не можуть дати? І навіть тут нічого не дали: ні хірургу, ні анестезіологу.
Дмитро Петрович відмовлявся, не хотів оперувати, та десь «зверху» натиснули. Але ніхто й копійки не дав: ні «зверху», ні «знизу». Це ж яку мужність лікарю треба мати, щоб оперувати дитя під місцевим наркозом. А ті, що батьки, чим вони думають?
– Як тебе звати?
– Улянка, – вимовила дитина злякано.
Ох, і назвали, ні тобі назвати Юлечкою чи Маринкою. Сказано – село.
Ліда Вадимівна терпляче перевдягає дівчинку в білу, завелику сорочку і намагається не дивитися на дитяче личко з величезною синюшною пухлиною, що уже нависає над носом і верхньою губою. Жах. Бідне дитя. А чого це саме їй сказали готувати до операції, наче більше нема кому.
– Ну, давай, залазь. Дмитрівно! – Гукає медсестра у розчинені двері палати на санітарку. – Це я маю усе робити? Мені її що – на руках нести – вона сама на «качалку» не залізе.
Улянка пробує, але коли б хто допоміг, бо для неї зависоко, а сорочка довга, ноги плутаються, і в дівчинки нічого не виходить.
– Так підсадіть, – висока сердита санітарка підхопила дівчинку і мало не кинула на «качалку».
– Ага, мені не вистачало тільки їх піднімати. – Ліда Вадимівна побожно погладила чималий живіт. – Давай, вези в операційну. А мені важкого не можна, – посміхнулася, накинула на дівчинку біле простирадло, аби зайвий раз не бачити страшне лице, бо їй треба дивитися на красивих людей, щоб своє дитя вродилося гарним.
– Важкого, – пробурмотіла незадоволено санітарка, – тут і ваги не чути. Наче з концтабору. Скільки тобі років? – перепитала злякану Улянку, що лежала, зіщулившись від страху і холоду.
– Шість, – ледь ворухнула губами дівчинка.
– Правда? – не повірила санітарка, а я думала чотири чи п’ять. Тобі що – вдома їсти не давали?
– Давали, – відповіла дитина зовсім тихо. – Але я не хотіла.
– Не хотіла їсти? – голос у жінки прокурений і сама вона схожа більше на чоловіка, тільки й того, що халат і яскраво намальовані губи. – А чого ж ти хотіла?
– До тата, – вимовляє тихо Улянка, але санітарка того не чує, бо Ліда Вадимівна відчиняє перед ними двері в передопераційну і вона вміло вирулює, аби нічого не зачепити і не в’їхати в умивальник чи шафу.
– Принімайте! – гукає до операційної медсестри. – А я все – у мене своєї роботи повно.
Улянку бере на руки чоловік, трохи схожий на її тата, коли ось так гарно посміхається. А потім питає, але не як питала санітарка, а нарочито лагідно. Мабуть, забувся, що вчора питав, як обдивлявся її личко.
– Як тебе звати, дитинко?
– Улянка, – шепоче зовсім злякана дівчинка.
– Улянка, – ніби аж радіє лікар. – Як гарно тебе назвали. Певно, ти дуже хороша дівчинка. Хороша? І сам відповідає: – Хороша, а за кілька днів будеш іще краща. Будеш красунею. Он які в тебе великі блакитні очі. Красунею будеш, точно тобі кажу. – Обережно кладе дівчинку на холодний стіл. Киває комусь рукою, а дівчинка закриває очі, бо в операційній забагато світла, а ця величезна лампа над столом, де вона лежить, ріже очі. Хтось бере її руку і на краю стола прив’язує ременем. Потім прив’язує другу руку, ногу й другу ногу…
На мить Улянка відчула себе розіп’ятою. Так, певно, всіх розпинають. І її тата розпинали й Бога, про якого так часто говорить бабуня. А ще вона вчила молитися. Улянка тихенько ворушить посинілими губами.
– Ти щось кажеш? – перепитує здивовано лікар. – Що, Улянко?
– Я молюся, – відповіла Улянка, не розплющуючи очей.
Вона не бачила, як здивовано перезирнулися ті, що були в операційній. – А ви справді мені виріжете оце? – хотіла рукою показати на обличчя, але рука була міцно прив’язана.
– Справда-справді, – запевняє лікар і нахиляється над дівчинкою. – Отут і отут вколоти, й отут. – Тільки ти маєш бути терплячою, бо зараз тобі трошки буде боляче. І потім трошки буде. Але ж ти у нас терпляча дівчинка? І сам відповідає: – Терпляча. Такі всі терплячі.
Улянка злякано розплющує очі й бачить перед собою обличчя, наполовину закрите марлевою маскою і шприц.
– Закрий очка, закрий, – просить тьотя. Вона Улянці здається дуже доброю, хоча дівчинка бачить лише очі, сумні й співчутливі. – Закрий, дитятко, і потерпи, бо я зараз вколю. – Невже не можна було зробити загальну анестезію? – дорікає комусь.
Улянка не знає що таке загальна анестезія.
– Точно ж є спонсорський загашник. Чи то все тільки для «потрібних» людей? І ви, Петровичу…
– Ваше діло – скальпель подавати, – обірвав її хірург.
Улянка терпить.
Хоча від болю котяться сльози, кудись до вух і далі. Ще і ще, але вона терпить. Навіть не стогне і не зойкає. Її татко терпів, і Той терпів, що на хресті. Бабуня каже, що за весь люд терпів, а татко теж терпів за люд. О, їй на обличчя щось одягли, закрили очі. Улянці чути як лікар нервово ляскає руками в гумових рукавичках.
Ох і боляче… Так боляче. І кров. – Улянка відчуває її на обличчі, на губах. Як боляче і страшно. – Таточку! Таточку! Ма-а-мо! – кричить Улянка, але губи деревяні, не слухаються, лише стогін і сльози. – Мамочко! Таточку!
– А де її батьки, що нікого не видно? – допитується добра тьотя.
Голос лікаря, що недавно був лагідним, став чомусь дуже різким:
– Спитайте в тих, що влаштували бійню на Донбасі. А матір з нею разом в нашу кардіологію привезли – серцева недостатність. Так що тут усе дуже серйозно.
– Неправда! – хоче закричати Улянка, – у її мами багато серця! Тільки треба дорогих ліків.
– Тут в усіх серцева недостатність, – чує Улянка, ніби здалеку голос доброї тьоті, що й досі чомусь сердитий. І татко чомусь сумний. Чому він такий сумний? Чому не радіє, що їй ніхто не буде дошкуляти й не дражнитиме, коли піде в школу, не перекривлятиме й не проганятиме з вулиці? А бабуня не буде зітхати, дивитися на неї й скорботно повторювати: «За що нас Бог покарав?». Правда, бабуня тепер ні на кого не дивиться, бо зовсім не бачить, відколи татка на війні убили. А вона ось бачить татка. Хоче обняти, але ручки в неї міцно прив’язані.
– Молодець, – чомусь радіє дядько-лікар. Ти дуже хороша дівчинка. – Знову сам бере й несе її до «качалки». Його тривожні очі зовсім близько. Він іще щось каже, та Улянка не розуміє, бо їй дуже хочеться спати. Ніби крізь сон вона чує, як десь далеко дзвонить телефон. То, певно, мама. Нехай не кажуть…
Валентина Мастєрова
25.08.2019 р. с. Красилівка
